 +9
  +922 черв. 2012 09:54

22 червня 1941 року трагічною сторінкою увійшло у життя мільйонів українців. У цей день розпочалася найжахливіша війна в історії нашого народу — Велика Вітчизняна війна. Тоді тисячі мешканців Вінниці, почули з гучномовців приголомшливу новину: «Говорит Москва… Сегодня 22 июня в 4 часа утра без объявления войны германские войска напали на нашу страну…».
Багато хто думав, що Червона армія швидко дасть відсіч загарбникам, і до Вінниці німці не дійдуть. Проте, дійсність була іншою – менше, ніж за місяць, 19 липня фашистські війська, долаючи опір недоукомплектованих, мало озброєних, залишених без систематичного поповнення і боєпостачання частин і з'єднань 6-ї, 12-ї та 26-ї радянських армій Південно-Західного фронту, захопили Вінницю.
А за кілька днів і всю територію регіону. Тисячі вінничан тоді пішли на фронт, і більшість із них так і не встигла відчути смак перемоги, загинувши у боях. Війна, яка за офіційними підрахунками забрала життя щонайменше 8 мільйонів наших співвітчизників. Загальні ж втрати Радянського союзу становили більше 32 мільйонів людей.
Попри героїзм воїнів СРСР у великій прикордонній битві, що розпочалась на світанку тієї далекої чорної неділі, ситуація на фронтах в перші дні війни була катастрофічною. Так, війська Південно-Західного фронту у бою вздовж рубежу Луцьк - Броди - Рівне - Дубно втратили майже 3500 танків з 4000 існуючих. Тільки 22 червня ворог знищив 1800 радянських літаків, 320 з яких у повітрі.
Щодо Вінниччини, то до нас фашистсько-німецькі окупанти прийшли на початку липня 1941 року. Увірвавшись в життя подолян масовими розстрілами, гітлерівці створили на завойованій землі 23 табори для полонених: 20 – у німецькій зоні та 3 – у румунській. Тимчасова окупація Вінниччини фашистськими загарбниками продовжувалась 2 роки і 8 місяців, протягом яких на території області діяв жорстокий фашистський режим.
Тоді наш край було розділено на 2 частини: північна увійшла до німецької зони окупації, а південна - до румунської, так званої “Трансністрії”. За цей час в таборах і гестапівських застінках розстріляно і закатовано більше 170 тисяч мирних жителів і військовополонених, більше 78 тисяч хлопців і дівчат вивезено до Німеччини.
За архівними даними, лише в обласному центрі кількість мешканців зменшилась з 96000 чоловік до 35000.
Як стверджують історики, причин такому нелюдському поводженню з мирними жителями Вінниччини було декілька. Перша і основна - це розташування на території області нацистських надсекретних об’єктів: як - то ставки Гітлера «Вервольф», штабного комплексу «Люфтваффе» та низки вищих військових установ.
Друга – Генеральний план «Ост», згідно якого все слов’янське населення повинно було перетворитись на, так би мовити, «обслуговуючий персонал» «великої нації» з частковим винищенням та виселенням у північні країни. Відносно ж євреїв, то їх фашисти прагнули повністю стерти з лиця землі.
Але настав березень 1943 року і над Вінниччиною зійшла зоря визволення. Цим треба завдячувати воїнам 12 армій: 6-ти загальновійськових, 4-ох танкових та 2-ох повітряних. За 92 дні і стільки ж ночей вони розгромили до д0 ворожих дивізій, знищили і взяли в полон 95000 гітлерівських солдатів та офіцерів. Безпосередньо, визволення області відбувалося у 2 етапи.
Під час першого (проведення Червоною армією Житомирсько – Бердичівської операції) військами Першого Українського фронту в кінці грудня 1943 року від фашистів були очищені північно-східні райони Вінниччини. В середині січня і на початку лютого 1944 року ворог, намагаючись спершу перешкодити з’єднанню Першого і Другого Українських фронтів, завдав з боку Вінниці силами перекинутих туди танкових дивізій низку контрударів, чим потіснив наступаючі війська на північ.
Але суттєвого успіху фашисти не досягли. І на початку березня розпочались Проскурівсько–Чернівецька та Умансько–Ботошанська військові операції, які й стали завершальним етапом визволення Вінницької області.
Вже давно підраховано людські, технічні та збройні втрати. Але чи вдасться колись обчислити глибину того нещастя, яке принесла війна не лише народові України, але й усієї Європи? Чи зробить людство, нарешті, належні висновки? Життя покаже.