Звичайні будні сучасної багатодітної родини на Вінниччині

35-річний Зураб Робакідзе із селища Тиврів Вінницької області з дружиною 30-річною Світланою виховує сімох дітей. Чотирьох хлопчиків сім'я всиновила. Від першого шлюбу Світлана має двох доньок. Ще одну народила від Зураба. щодня на обід сім'я Робакідзе готує 10 літрів борщу. У каструлю кидають кілограм м'яса.

Господиня смаглява. Одягнута в домашній халат, поверх якого накинула куртку. У Зураба волосся з сивиною. Його батько грузин, мати — українка.

— Продукти скуповуємо раз на тиждень, — розповідає Світлана дорогою з базару. — Діти в мене не обіжені. Мають і цукерки, і пряники, і м'ясо щодня. Раніше сир і сметану купувала на базарі. А це, дивлюся, що раз на тиждень мало. А два-три рази купувати дорого. То ми завели корову. Тепер щодня під неї просинаюся. Маємо 40 гусей, до 30 качок і курей.

Живе сім'я у старій хаті. Там дві дитячі кімнати, їдальня і спальня подружжя. Скрізь євроремонт. Його Зураб робив сам. Цим чоловік заробляє на життя.

У коридор вибігає наймолодший з усиновлених хлопчиків — 2-річний Тагір. Він білявий із блакитними очима, у смугастому гольфі та світлих колготках. Світлана підхоплює його на руки, цілує. Тагіром подружжя назвало хлопчика при усиновленні. Іншого 4-річного хлопця — Мірабом. Перших імен дітей не розголошують.

— Щоб зберегти факт усиновлення, ми маємо право змінювати особисті дані дітей. Дату, місце народження ми не чіпали. Тільки імена. Їхні справжні із нашим прізвищем не звучали.

Світлана з коридору веде в кімнату праворуч. Тут живуть хлопці: 10-річний Назар, Максим, 7 років, Міраб і Тагір. Для них купили двоярусні ліжка. Вони ще не прибрані. Ковдри і подушки в новій постільній білизні синього кольору. Сусідня дитяча кімната обклеєна рожевими шпалерами. Стоять два нові дивани. Тут сплять 15-річна Наталія та 12-річна Юлія. 6-річна Лейла — спільна донька Зуроба та Світлани — спить у кімнаті батьків.

— Я вперше заміж вийшла в 15 років, — розповідає Світлана. — Мама в мене українка, а тато азербайджанець. За його звичаями дівчата одружуються рано. Мій перший чоловік був українцем. Від нього народила Наташу і Юлю. А вже через чотири роки ми розлучилися. Він мене зраджував, мабуть, ще не нагулявся. Я від нього пішла і подала на розлучення. Щоб помститися за це, він у суді наговорив, що я алкоголічка, і забрав у мене дітей. Відвіз їх до своєї мами і сказав туди не потикатися. Мені тоді було всього 20 років. А вже з двома дітьми, яких забрали, і розлучена. Щоб відійти, поїхала до знайомих у Росію.

До кімнати по черзі заглядають хлопці. Щоб вони не заважали, просить свекруху забрати дітей.

— Там у Росії я познайомилась із Зуріком. Він євроремонти робив. Я його коли побачила, мені щось зробилося. Високий, красивий. Коли розговорилися, завела мову про дітей. Питаю: "Як би ти поставився, якби взнав, що в мене є дитина?". Він каже: "Ну і що, хай би була". Думаю, ну добре, одна пройшла. Питаю знов: "А якби двоє було?" Він каже: "Ну в тебе ж їх нема?" А я в сльози. Він питає: "А що, є?" Кажу, що маю дві доньки. А він так подивився на мене і каже: "То в мене є дві дочки?" Після цього я зрозуміла, що йому можна довіряти. Ми познайомилися в обід. Увечері він провів мене додому, а наступного дня я переїхала до нього. У Росії прожили ще два роки. А потім у нас родилася Лейла і ми перебралися в Україну. Зураб допоміг повернути моїх дівчат. Ходив зі мною по судах. Суддя, який у мене їх забрав, їх мені й вернув. Ще й пробачення просив, що повірив колишньому чоловікові.

У 26 років я перенесла дві операції по-женському і не змогла більше мати дітей. А за грузинськими звичаями в сім'ї має бути спадкоємець. Та ми з Зурабом і планували велику сім'ю. Усіх дітей брали із Тульчинського дому малютки, тільки Назара зі Жмеринського реабілітаційного центру. Тагір був першим. У нього була купа різних діагнозів: ураження серця, недорозвиненість, дальтонізм. Але жоден із них не підтвердився. Хоча проблеми мали. У нього головка була залежана на одну сторону. Пішла деформація обличчя. Одне очко було більше, друге менше. Через місяць взяли Міраба. Яка б не йшла жінка по дорозі, він усім кричав "мама". Навіть не розумів, що він хлопчик. Я йому два тижні розказувала. Питаю: ти хто? А він: дєвака. Не міг показати, де ніс, вуха, очі.

Максим — рідний брат Міраба. Його матір позбавили батьківських прав. Брати познайомилися в сім'ї Робакідзе.

— Соціальні служби відібрали Максима в матері й подзвонили нам. У неї п'ятеро дітей і всі десь по світу. Максим один жив із нею. Родина неблагополучна. І чоловік, і жінка п'ють. Коли їхня бабця померла, то на другий день вони вже батареї повирізали і на металолом поздавали заради грошей. Потім жінка родила Міраба десь у лісі. Але соціальні служби вже знали, що вона вагітна, і слідкували за нею. Дитину знайшли. Назара ми взяли 2012 року на Івана Купала. У нього два роки тому померла мати. Батько через це почав пити, і його позбавили батьківських прав. Дитина вдома обходила все хазяйство: корови, свині, птицю. Через те часто прогулював школу. Торік у грудні до нас із Вінниці переїхала ще його сестра Наталя. Їй 29 років, але у 6 вона перестала рости. Має метр росту. Живе зі старшими дівчатами в кімнаті. До дивана Зурік приварив другий поверх, і вона спить там.

У сім'ї працює лише Зураб. Щоб дозволили всиновити дітей, оформився приватним підприємцем.

Газета по-українськи