«Залізні люди». Вінничанин - провідник евакуаційного потяга, розповів, як вивозили людей з Харкова і Донеччини

21 квіт. 2022 18:09

Новини Вінниці Суспільство

Суспільство

ГР

Головний редактор

Історія провідника евакуаційного потяга

55-річний Валерій Сіхневич - з династії залізничників, із Козятина. Чоловік цілий місяць працював без вихідних, аби врятувати тисячі людей. Він один з провідників евакуаційних потягів, якими українці виїжджали з небезпечних територій, що обстрілювались російськими окупантами. Валерій працював на евакуаційних потяга з Харкова і Донецької області.

Чоловік дістає телефон і показує світлини жінок і дітей, яких помістив у своє купе. В його очах сльози.

«В перший день війни, 24 лютого ми заступили на зміну в потяг «Київ – Новоолексіївка», - розповідає Валерій Сіхневич. До Новоолексіївки ми не доїхали. Висадили пасажирів на станції Запоріжжя. Наступного дня уже безкоштовно забирали людей із Запоріжжя, Дніпра і везли до Львова. Після того наш потяг перейменували, він став евакуаційним і називався «Львів – Бахмут». Ми їздили в Харків, Краматорськ до Лиману. В Бахмут не заїжали через постійні обстріли. Евакуювали людей із Краматорська, Слов'янська, Харкова. У вагоні ніде було пальця просунути. Я віддав жінкам і дітям своє купе. Матері немовлят змушені були залишати коляски на платформі. Всі тулилися один біля одного. В тамбурах стелив матраци і теж там лежали діти. Коли бачиш, ці дитячі сльози, серце обливалось кров'ю, але тоді я не дозволяв собі зайвих емоцій. Навпаки, ходив підбадьорював жінок і дітей, заспокоював, жартував, що вже незабаром ви повернетесь додому. Їжу нам давали волонтери, і бутерброди і сало і вареники, то я роздавав людям, і чай готував і каву», -- крізь сльози розповідає Валерій.

Попри небезпеку Валерій не мав ні краплини страху. Чоловік пригадує, що військове напруження вперше пережив у 2014 році коли потяг приїхав у Сімферополь, і скрізь ходили озброєні «зелені чоловічки».

«Тоді було страшно. А потім звик. З 2014 року я постійно їздив в Краматорськ та зону проведення ООС. Ось в березні ми евакуйовували стареньких, немічних, та людей з інвалідністю, із Слов'янська. В однієї немічної жінки побиті ноги. Ми вносили її на простинні, вона кричить аж кров по губах біжить, так боляче. Дуже шкода було пенсіонерів - вони кілька днів нічого не їли. Потім попросили в мене хліба. Я виніс їм вареники, які передали волонтери. Вони жадно хапали з рук ці вареники, бо так хотіли їсти. Я цього ніколи не забуду. Ці люди вік прожили і ось зараз були такі змучені, і жадні на їжу, ніби пережили ще один голод».

В евакуаційному потягу з Валерієм працювали також дружина і донька – вони теж за професією провідники.

«Мої батьки були залізничниками, мама і тато. Я працюю провідником уже понад 30 років, - і моя дружина і наші доньки продовжили династію провідників і з нами працювали на евакуаційному напрямку. Нас цілий місяць не могли замінити. Ми вночі заїжджали до столиці, і було дуже небезпечно, постійні звуки сирен, всі ховались в сховища. Ми в поїзді і милися і спали і їли. Везли людей до Львова, а назад звідти возили гуманітарну допомогу: продукти, і одяг, ліки. В нас дуже народ дуже добрий. Я багато об'їздив за життя і за кордоном був, і раніше в ту ж росію їздив. І відразу бачив різницю як тільки перетинав наш кордон. В селах, в хатинах вікна ніколи не в житті не фарбувалися, обійстя не прибране, ні квітів, нічого. А якщо десь така хатина була, гарна причепурена, - то там кажуть наш жив – українець», - розповідає Валерій.

Сьомого квітня Валерій разом з своєю родиною знову заступили в робочу поїздку. Лише на початку зміни дізнається свій маршрут.

«Ми їхали в суцільній темряві. Наш потяг мчався як летючий голландець, без світла, їхали такими шляхами, що ніхто не знав. Пасажирам теж не казали, де вони і яка має бути зупинка чи місцевість, адже хтось міг в телефонній розмові рідним сказати, а ці розмови могли перехопити росіяни», - каже Валерій.