З мирного життя на Вінниччині назад на війну: Кримчанин-мусульманин Іса Акаєв — про розвідку, жахіття Мотижина та місяць Рамадан, який несе перемогу

Кримчанин Наріман Білялов залишив окупований півострів і перетворився на розвідника Ісу Акаєва у 2014 році, коли вирушив захищати Україну на Донбас у складі добровольчого батальйону «Крим». Після участі у бойових діях він разом із сім'єю — дружиною та дев’ятьма дітьми — облаштувався у Вінницькій області. Зажив мирним життям. Проте напад РФ знову змусив «Ісу Акаєва» взятися за зброю.

Білялов кілька тижнів провів у боях на Житомирській трасі і був одним із перших, хто входив у розташовані вздовж неї села, що пережили окупацію.

В інтерв'ю НВ, розвідник розповів про роботу на передньому краї, звільнені села та звірства окупантів.

Як ви зустріли перший день війни?

«Ми задовго до початку припускали, що почнеться війна. Десь за пару-трійку місяців уже відбувалось бойове узгодження: виїжджали на стрільби, виходили до лісу.

А потім керівництво Головного управління розвідки (ГУР), безпосередньо та людина, яка нами курирувала, сказала: треба терміново приїхати до Києва. І пояснив: незабаром розпочнеться вторгнення. Це було буквально за кілька днів до початку війни. І ми приїхали до Києва. Потім їздили по області, робили схрони, готували зброю на випадок вторгнення, щоб її можна було взяти, якщо почнеться партизанський опір.

Потім у Києві я зустрівся з нашим куратором, і він запропонував терміново хлопців збирати — мовляв, сьогодні вночі все почнеться. Ми зібралися. Видзвонили решту. Але це почалося не вночі, а десь під ранок».

О 5−00 були ракетні удари.

«Так. Нам зателефонували, сказали, щоби ми під'їхали до одного з мостів — там могла пройти танкова колона. Ми розібрали автомати, потім нам дали ручні протитанкові гранатомети ( РПГ), кулемети. Але перші два-три дні все відбувалося далеко від нас. Тому нас перекинули у район Макарова (на захід від Києва по Житомирській трасі), на той бік. І ми готувалися зустрічати їх у дорозі. Коротше, решту часу ми практично пробули в цьому районі».

Скільки вас було до війни у батальйоні Крим?

«Тоді група була невелика — людей 15. Зараз нас десь близько 40. Слава Богу, нас не меншає, а тільки більше».

А хто ці люди, чим займалися до війни?

«Всі різні. Є серед нас і вчителі, і механізатори, будівельники, економісти. Якщо говорити про військових, то серед нас один комісований по здоров’ю офіцер, який побував у АТО — його тяжко поранило, він поновився, але його в регулярні частини не беруть. А другий, колишній військовий, за віком у ЗСУ вже не підходить. Решта — цивільних спеціальностей. Серед нас кавказьких хлопців вистачає. У нас чеченці є, кабардинці. І, звісно, українці».

Який статус вашого підрозділу?

«Ми є добровольчим підрозділом у складі тероборони. На сьогоднішній день ми змінюємо трохи свій статус, щоб отримати максимальну свободу у пересуванні країною, а не як тероборона, яка прив’язана до певного регіону».

Вашим завданням були якісь точкові удари, робота, як у диверсійно-розвідувальної групи (ДРГ)?

«Так. В основному ми займалися розвідкою, наведенням артилерії, авіації по колонах супротивника та місцях скупчення. І наносили такі невеликі точкові удари, тому що в нас і сил не було, щоб можна було жорстко по них вдарити. Наприклад, десь відбилися 1−2 танки чи БМП, чи якась машина, — ми й нападали на них.

Вся робота переважно йшла вночі. А вдень ми відсипались».

Яка вам ніч запам’яталася?

«Остання перед війною, коли ми не знали, буде чи не буде. Але щойно почалися вибухи, ми всі зрозуміли. Можливо трохи цинічно це звучить, але ми тоді заспокоїлися і усвідомили, що все нормально, треба працювати».

Як ви заходили до Мотижина (село на захід від Києва, де після окупації виявлено масові поховання цивільних осіб)?

«Після роботи артилерії до населеного пункту заходили розвідники та зачищали його. Разом із розвідниками пішли й ми, — трьома невеликими колонами увійшли до села близько другої години ночі. Окупанти вже побігли, відступили без бою. Багато місцевих стали виходити з будинків, зустрічати нас. Вони плакали, раділи, дякували. Ми вибачалися, що так довго не могли їх звільнити.

Дуже важким видовищем був звільнений Мотижин».

Там виявили масові поховання.

«Так».

Бачили ці місця?

«Наші хлопці у розвідці виявили: йшли лісосмугою, перевіряли — чи залишився хтось із росіян? І один із бійців помітив, що з землі стирчить кисть руки. Підійшов, почав ногою розгрібати та побачив тіло. І потім почали потихеньку розкопувати, виявили трупи людей».

Окупанти намагалися приховати тіла?

«Так. Багато людей були зі зв’язаними руками».

А місцеві чули щось про це?

«Так. Місцеві розповідали, що росіяни брали заручників, катували, когось убивали, когось відпускали. Знущалися як могли. Жахливі речі відбувалися».

Чого хотіли окупанти?

«Просто знущалися. Вони українців за людей не сприймають. Ті, у кого могли взяти майно, тих грабували. Допустимо, там була сім'я сільського голови — жінка з чоловіком із дітьми [сім'я Сухенко, членів якої — Ольгу, її чоловіка Ігоря та сина Олександра — окупанти вбили]. Вони намагалися взяти з них гроші, закатували до смерті. Вони страшною смертю померли».

Люди померли під час тортур?

«Таке складається враження. Одного чоловіка взагалі засунули у каналізаційний люк. Він там був роздягнений. Помер або з холоду, або з голоду. Слідів насильницької смерті, що його пристрелили чи зарізали, не виявили.

Окрім усього іншого по дорозі, що йшла із села, за кілька днів до нашого приходу люди виїжджали, вивозили дітей, сім'ї. А росіяни їх просто розстрілювали із БМП. Виїжджали на околицю села та починали розстрілювати. Там кілька машин було розстріляно».

Розстрілювали цивільних?

«Звичайно. Там жінки, діти, там більше нікого не було. Чоловіки максимум за кермом. І ось ці трупи лежать на дорозі. Ніхто їх не прибирає. Людям прийти та забрати їх, щоб поховати, не дали. Росіяни робили в Україні те саме, що вони робили в Чечні, Сирії та інших регіонах».

Скільки Мотижин був під окупацією?

«Рівно місяць. Окупанти їздили вулицями села, просто стріляли по хатах. Припустимо, десь щось трапилося — танк підірвали чи когось убили, російські солдати заходили до будь-якої оселі, витягували людину і розстрілювали».

Вони не мали мети встановити окупаційний режим, комендатуру?

«Нічого такого не було. Взагалі ось цю війну, і все, що відбувається, дуже складно якось пояснити з погляду логіки, розуму. Дії росіян — це якесь зло заради зла, вбивства заради вбивства, грабіж заради пограбування».

Щось подібне відбувається у Криму?

«Філософія така сама».

Зараз місяць Рамадан розпочався, а ви — релігійна людина. І для вас важливо дотримуватися посту. Але йде війна.

«Знаєте, мусульмани найбільші перемоги свої в історії здобули саме у місяць Рамадан. У місяць Рамадан, коли людина постить, вона менше грішить. Я не скажу, що вона абсолютно стає такою чистою та праведною. Але, принаймні, багато речей вона залишає. І ось ця чесність по відношенню до Всевишнього та праведність, піст допомагають перемогти ворога.

Чим більше гріхів чинить твій ворог, і що менше їх чиниш ти, то більше Господь відкриває тобі можливостей перемогти. Сьогоднішня війна — це не війна між одним народом та іншим, а війна між класичним добром та класичним злом.

Адже Путін не з Марса з’явився. Його народ народив, виховав, дав владу та вседозволеність. Народ виконує будь-які його забаганки. А він робить те, чого вони хочуть. Кругова порука».

Новини в зручному форматі в нашому Telegram-каналі – https://t.me/vinnitsa_info

Вінниця.info