Як вінничанин крокував до перемоги у Великій вітчизняній війні

9 травня День Перемоги над фашизмом. Це день світлої пам’яті захисників нашої Вітчизни які відвоювали для нас мир та світле майбутнє. Але яким був їх шлях до перемоги... З кожним роком все менше і менше залишається з нами людей які відчайдушно боролись за свободу та мир своєї рідної землі. І на сьогоднішній день залишилось небагато людей які можуть про це розповісти.

Нашому виданню про шлях до Перемоги розповів один із тих не багатьох ветеранів Великої вітчизняної війни, що живуть на Вінниччині - 86-річний Терен Михайлович Бевз. Ця людина на власній «шкірі» відчула кожен крок до перемоги. Тож читайте з вуст очевидця розповідь по найжахливішу війну 20-го сторіччя, про Радянську Армію, про те як дісталась перемога нашим голодним та напівроздягненим співвітчизникам.

Крок вінниччанина до Перемоги

«Народився я восени 1926 році. Мені було 17 коли я пішов на фронт. Нам видали одяг та комплект теплої білизни та два комплекти портянок (ганчір’я, яким обмотували навколо ніг, щоб чобітьми не натерти мозолі). Наступного дня я виміняв нову спідню білизну на кусок хліба, голод був нестерпний, але тим хлібом так і не наївся. Під час військових дій з їжею як пощастить, якщо недалеко тил, привезуть польову кухню, - буде обід, якщо ні... то так перебивались. Цілий день відстрілюєшся, а вночі береш на плечі зброю, і поки темно перетягуємо все на іншу позицію. Це могло бути і 5, і 20, і 30 кілометрів. Вранці знову воюємо.

Якось ранньою весною 45-го ми перед тим як йти у наступ невелику групу солдат відправили у розвідку. Перейшовши у брід річку на якій тільки-но зійшла крига, командир відправив одного з бійців наперед розвідати обстановку. Пройшла година-друга, той не повернувся, відправив другого – та ж історія, і третій не повернувся... Весь цей час ми не висовуючись сиділи майже по –пояс у крижаній воді під крутим берегом річки. Що робити не знаємо, але з часом чуємо німецьку мову і розуміємо що їх там багато. Висунемось, нас розстріляють, тому що фашистів там багато, хоч вони і відступали, але були озброєні «до зубів». Так ми і просиділи у крижаній воді більше доби, а потім вже з підмогою почали наступ. Там ми і побачили востаннє своїх товаришів, які пішли наперед – їх тіла лежали на полі напівобгорілі і скручені.

«Якось з товаришем знайшли у німецькій машині теплий светр, зраділи я взяв його собі, вдягнувся і ліг спати, але щось кололо всю ніч. Прокинувся з ранку, а там вошей, мов у мурашнику...

«Коли ми дійшли до Берліна в мене був шок. Німці були одягнені, взуті, в них були меблі в домівках, при будинках погреби, там зберігались закрутки. А в нас в селах тоді каторжно працювали, ходили голодні та напівголі. Я думав що ніколи не наїмся хліба, про інше вже і не згадую».

На парад не ходжу вже років п\'ять

День Перемоги для ветерана це найбільше свято. У цей день вони поминають своїх товаришів і зі сльозами на очах виливають важкі спогади днів своєї молодості.

Традиційно на 9 травня в кожному куточку України проводять урочисті демонстрації, на які запрошують ветеранів. Але Терен Михайлович уже давно не відвідує святкові дійства.

«Останній раз був на параді більше 5 років назад. Там було багато людей в орденах, але я знаю що вони молодші за мене на 3-5, а то і більше років, як вони можуть ось так стояти і вдавати з себе героїв не розумію, ще й при цьому на трибуні урочисто розповідати про свої подвиги... Востаннє коли я був на демонстрації зі справжніх ветеранів було не більша шести чоловік, після того вже 5 років пройшло, не знаю чи живі вони ще».

Вінницька область була під окупантами 2 роки і 8 місяців

Згідно з довоєнними планами радянського Головнокомандування Вінниччина входила в смугу дій Південно-Західного фронту. Державний кордон, довжина якого в межах округу(фронту) досягла 940 км, прикривався силами 5, 6, 12 і 26 армій, якими командували відповідно генерал-майор М.І. Потапов, генерал-лейтенант І.М. Музиченко, генерал-майор П.Г. Понєдєлін і генерал-лейтенант Ф.Я. Костенко.

З 9-го по 19 липня 1941 року озброєним, загартованим і досвідченим в європейських боях, кращим частинам гітлерівського вермахту довелось долати опір недоукомплектованих, мало озброєних, залишених без систематичного поповнення і боєпостачання частин і з\'єднань 6, 12, 26 радянських армій на вінницькій землі.

Тимчасова окупація Вінниччини фашистськими загарбниками продовжувалась 2 роки і 8 місяців, протягом яких на території області діяв жорстокий фашистський режим. Територію області було розділено на 2 частини: північна увійшла до німецької зони окупації, а південна - до румунської, так званої Трансністрії. За цей час в таборах і гестапівських застінках розстріляно і закатовано більше 165 тисяч мирних жителів і військовополонених, більше 74 тисяч хлопців і дівчат вивезено до Німеччини.

Під час окупації на Вінниччині було спалено 14 сіл, спалено та зруйновано 25909 будинків, 1586 шкіл, 22 технікуми, 148 клубів, театрів і музеїв, 236 бібліотек, 236 лікарень і амбулаторій, 41 дитячий заклад, зруйновано або знищено 1939 колгоспів, 376 промислових підприємств, знищено або вивезено до Німеччини 101367 сільськогосподарських машин.

За роки Великої Вітчизняної війни на Вінниччині діяло 6 партизанських з\'єднань, 10 загонів, 17 окремих партизанських груп загальною чисельністю 19 тисяч чоловік. Вони знищили 24 тисячі окупантів, пустили під укіс 265 ешелонів ворога, знищили велику кількість ворожої техніки.

Вінницька область звільнена у березні 1944 року. Визволення Вінницької області вели війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії Ф.Ватутіна в ході Житомирсько-Бердичевської наступальної операції. Безпосередньо Вінницю звільняла 38 армія під командуванням генерал-полковника К.С. Москаленка. Наказами Верховного Головнокомандуючого 11 військовим частинам було присвоєно почесні звання "Вінницьких", 4 - "Жмеринських", 4 - "Вапнярських". У боях за визволення області тисячі радянських воїнів проявили справжній героїзм і відвагу: 87 бійцям було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, сотні воїнів нагороджено орденами і медалями.

Спілкувалася Анна Гаращук, ВИННИЦА.info