Як вінничани без рук, ніг, зору і слуху чемпіонами стають

Виступ українських спортсменів у Лондоні на XIV Паралімпійських іграх став справжньою несподіванкою, і не лише для нашої країни. Ще б пак! Адже у Великобританії атлети з України здобули не просто четверте місце в загальнокомандному заліку. Завоювавши 32 золоті, 24 срібні та 28 бронзових нагород, вони на 10 медалей перевершили показники попередньої Паралімпіади в Пекіні. Крім того, у «туманному Альбіоні» українці встановили 60 рекордів. Отже, успіхи справді гідні найвищої пошани. Але, водночас вони спонукають і для багатьох роздумів, на кшталт: «Чому наші спортсмени не досягають таких висот у, так би мовити, здоровому спорті?» Більшість фахівців схиляються до того, що у атлетів з обмеженими фізичними можливостями дуже сильна мотивація. А саме: довести, що в багатьох аспектах вони кращі за звичайних спортсменів. Звідси така працездатність на тренуваннях і зарядженість на перемогу. Так вважає і начальник Вінницького обласного центру фізичної культури і спорту «Інва-спорт» Петро Балака.

- Українська Паралімпійська збірна показала цьогоріч приголомшливі результати. Але, на жаль, з Вінниччини до її складу увійшов всього один спортсмен, багаторазовий чемпіон України із пауерліфтінгу Анатолій Миколюк. Тож, чому лише один він поїхав до Лондона?

- Причин цьому декілька. Перша – це недостатнє фінансування інва-спорту в області, яке було останніми роками. На розвиток ми отримували всього 90 тисяч гривень, це і на організацію спортивно-масових заходів, і на відрядження, і на закупівлю обладнання. Хоча, сподіваємось, що в цьому році ситуація зміниться на краще, тому що у найближчу сесію обласна рада має розглянути питання щодо підпорядкування нашого Центру до комунальної власності. Друга причина, це відсутність спеціалістів – тренерів. Більшість, які приходять працювати із людьми з обмеженими фізичними можливостями ставляться до цих занять, як до звичайної реабілітації, тобто не націлюються на високі спортивні результати. Тобто тих, хто дійсно хоче виростити майбутнього чемпіона – одиниці. А звідси випливає ще й третя причина. Справа в тому, що вихованці спеціалізованих шкіл-інтернатів в переважній більшості діти-сироти. І коли вони виростають, маючи за плечима певні спортивні здобутки, ми вимушені віддавати їх в інші області: Дніпропетровськ, Київ. Тому що лише там вони можуть досягти більших результатів і забезпечити своє майбутнє. Тобто, на Вінниччині залишається не так вже й багато спортсменів. Щодо Паралімпіади, то до наступної у нас готуються .візочники Юля Бондарук (дворазова Чемпіонка України з кульової стрільби) та Анатолій Бондарук, який займається стрільбою з лука. А на нинішні Дефлімпійські Ігри, себто змагання для глухих, які також проходитимуть у Лондоні, ліцензію виборов Антон Слушний (цьогорічний Чемпіон Світу боротьби з дзюдо). Тож, сподіваємось, повернеться звідти із нагородами.

- Скільки вінничан із обмеженими фізичними можливостями займаються сьогодні в Центрах «Інва-спорт»?

- У нас в області у 6-ти районах діють Центри «Інва-спорт». Регулярними заняттями займається біля 130 дітей - інвалідів. Але при Центрі ще діють спортивні секції, в яких займається біля 70 людей, це вже дорослі спортсмени, які мають певні досягнення. А якщо порахувати спортивні змагання, які ми проводимо, то у нас біля 3000 вінничан беруть в них участь Бажання є у багатьох займатись і люди приходять. Дуже добре, що у нас вже дещо помінялась соціальна думка, і на них дивляться, не так як раніше, коли в нашій країні «не було ні сексу, ні інвалідів». І до того ж, спорт для людей із обмеженими фізичними можливостями, це шанс самоствердитись і показати, що вони рівні і мають право на нормальне життя.

- Але ж перемога на Паралімпійських Іграх відкриває ще й інші можливості?

- Так, це престижно, почесно, але головне - це фінансова складова. Дуже добре, що таким спортсменам також виплачують грошові премії за медалі. Ви ж самі знаєте, який в інвалідів соціальний статус, а так вони себе забезпечують.

- Колись спортсменами із порушеннями зору і слуху займались спеціалізовані організації: УТОГ і УТОС. А сьогодні хто?

- УТОС і УТОГ були самостійними організаціями. Але після розвалу Радянського Союзу фінансування обмежили, всі спортивні зали їхні, які були, пішли то під склади, то зруйновані. І повністю цю систему знищили. Хоча, щоб врятувати, створили при них Федерації. У нас на Вінниччині є Федерація по зору і Федерація глухих. Це дійсно потужні організації, які проводять спортивні змагання і самостійно, і разом із нами. І в них є дуже непогані напрацювання.

Якщо враховувати ті складнощі й елементи дискримінації, з якими стикаються українські інваліди в повсякденному житті, то паралімпійський успіх нашої збірної стає ще більш запаморочливим. Достатньо пройтися вулицями будь-якого українського міста, щоб пересвідчитись: для людей із обмеженими фізичними можливостями нормальне розмірене життя може обернутися боротьбою за виживання. Високі тротуари без пандусів, багато будівель, у тому числі готелів, без ліфтів, а туалети для інвалідів взагалі мають міфічний статус. Знайти ж роботу такій людині ще складніше. І як наслідок, багато з них кожен день проводять у домашній ізоляції. Хоча, на щастя, є й такі, які не погоджуються на умови, виставлені долею. Один з них – вінничанин, багаторазовий чемпіон України з плавання в категорії «С-2», майстер спорту 47-річний Олексій Ківаєв. Він, не відчуваючи 80% свого тіла, щороку встановлює все нові і нові рекорди в різних басейнах України.

- Я був тренером з плавання. Одного разу невдало пірнув і зламав шию. І ось вже 21 рік сиджу в інвалідному візку.

- Але ж плавати ви не перестали?

- Я випадково дізнався, що можу плавати за допомогою рук на спині. А сталось це під час оздоровлення в санаторії на морі. Я там побачив хлопця із Сум, теж візочника як я. На той час він вже був Чемпіоном України в категорії «С-2», в ній виступають люди з порушеннями опорно-рухового апарату. І я за його прикладом також почав займатись. А допомагав мені у цьому друг – Борис Розенберг, він зараз працює у Німеччині. На той час він тренував в «Авангарді» стрибунів у воду. Боря почав приходити до мене щодня зранку і ввечері, займався зі мною. І потихеньку я ожив, викарабкався. Але найважливіше, що зі мною залишилась родина: дружина і син. Це надає неабияких сил.

- Аби досягти таких результатів у спорті, що є у вас за плечима, здоровій людині необхідно докласти чималих зусиль. Як Вам, прикутому до інвалідного візка, вдалось стати Чемпіоном України?

- Нічого неможливого немає. Головне бажання щодня тренуватись. Я в басейн спускаюсь два рази на день. Для мене це вже не просто заняття плаванням. Після того як я виконав «майстра спорту», почав ставитись до цього як до роботи, яку треба виконувати на професійному рівні. 

- Коли Ви тренуєтесь, люди на сусідніх доріжках звертають на вас увагу? І чого більше: жалю чи захоплення?

- Люди, з якими я тренуюсь поруч знають мене і завжди допомагають. Адже мені постійно потрібно піднятись на другий поверх, бо басейн там знаходиться, а пандусів і ліфтів немає. Тож, вони мене заносять і зносять. А це не так вже й легко, я важу 100 кг. І у воду спуститись допомагають, і вилізти. Я взагалі, вважаю, що мені дуже пощастило: після травми я не лише не втратив тих друзів, які у мене були, а й ще багато інших знайшов.

- А ви десь працюєте?

- Ні, я не працюю. Живу на пенсію. На змагання їжджу то за власний рахунок, та друзі допомагають. А так - весь час тренуюсь, тому що хочу поїхати на наступну Паралімпіаду у Ріо-де-Жанейро. До Лондона не вийшло вибороти ліцензію, хоча у мене в світовому рейтингу 8 результат. Але, трішечки не дотягнув. Тож, мушу працювати ці чотири роки із подвійною силою.

«Голбол» - це спортивна гра, в якій команда із трьох чоловік повинна закинути м'яча у ворота суперника. Начебто, нічого складного і дивного. Окрім одного «але»: жоден з гравців не бачить ані воріт, ані м'ячика. Більше того, майже всі вони й гадки не мають як виглядає сонце, трава, небо та мамина посмішка. Тому що ці спортсмени - незрячі. Про те, як людям із такою вадою вдається досягати неабияких  спортивних результатів знає багаторазовий Чемпіон України з легкої атлетики та голболу, інвалід з дитинства по зору, масажист Центру реабілітації «Промінь» Валерій Гаврилюк.

-Я раніше виступав у команді Вінниці, а зараз граю за Полтаву. Так як Полтава базова команда збірної України, а я її член. Вінницька команда з голболу останній раз виступала на Чемпіонаті України у 2007 році. А розпалась вона через те, що команда банально - постаріла. Тож, я єдиний з нашої області, хто поки що грає за збірну. 

- А чому ж нову не створили? Хіба немає у нас молодих спортсменів?

- Команду зібрати дуже важко. Тому що з інвалідами по-перше, треба багато індивідуально працювати, а по-друге: умови, щоб спортзал був. А тим паче, спортом треба займатись змалку: з 10-12 років. А у 18-20 вони вже не хочуть займатись. Тому, треба із школи починати, а у нас слабозора школа в області лише в Козятинському районі і діти там розібрані на інші види спорту.

- Ви із командою неодноразово перемагали у Чемпіонатах України, були призерами Кубку України з голболу. Чому не брали участь у Паралімпійських Іграх?

- Туди важко потрапити. У 2007 році нам не вистачило одного місяця, щоб ми потрапили на Параолімпійські Ігри в Китай. Шанс був. Нам потрібно було на Всесвітніх іграх у п'ятірку потрапити, а ми 6 місце зайняли.

- Як особисто Ви потрапили у світ спорту?

- Я навчався у Мукачевській спецшколі - інтернаті і там зацікавився легкою атлетикою. Після закінчення школи я 5 років працював в Мукачево, займався спортом. Став Чемпіоном України з легкої атлетики. Взагалі, скільки себе пам'ятаю, спорт завжди притягував мене до себе. Щось в крові мабуть. Легка атлетика мені сильно подобалась, самі тренування: біг, стрибки, метання дисків, спису. Знаєте, я собі не уявляю, як можна жити без спорту, заради потреб: їсти, спати, пенсію отримувати. Таке життя - не цікаве. А коли людина чимось зайнята, а ще й коли досягає, хай не великих, але перемог — у цьому сенс буття.

- Їдучи на змагання, ви витрачаєте власні кошти чи все за рахунок держави?

- Мене відправляє на змагання вінницькій інвалідний спорткомітет. Відрядження дають, оплачують білети в обидва кінця. Там, на змаганнях, також держава оплачує.

- Ви працюєте масажистом. Як вдається, не бачачи, працювати з тим чи іншим м'язом?

- Вивчаються зони відповідні, де робиться масаж. Також ми проходимо консультацію у лікарів, вони призначають, яку ділянку у дитини треба відпрацювати. А далі - все на відчуття, руки у мене надчутливі, адже я вже 10 років працюю саме в цьому центрі.

- Хто вам допомагає у побуті?

- У мене сім'я: дружина, донька доросла 17 років. Навчається в педколеджі. Вдома завжди радіють моїм успіхам і чекають від мене тільки перемог. А на роботі у мене друзів багато, і знайомих, які завжди готові підтримати.

ВИННИЦА.info