Як вінничан під Слов’янськом воював із «солдатами удачі»

Його загін кинули у зону бойових дій в бронежилетах другого класу захисту. Такі витримують тільки ніж. Все інше необхідне для служби на сході бійці вінницьких спецпідрозділів МВС купували за свої гроші. Одяг, взуття, білизну, ліки, і… памперси. Підгузками вони захищали коліна і лікті від травм.

Півтора місяці вінничанин провів в зоні АТО, на блокпосту під Слов’янськом. За цей час зведений загін підрозділів МВС просунувся на сім кілометрів вперед. То відступав, то знову підходив до міста. Ломитися в бій бійці не могли, бо нічого, крім безтолкових бронежилетів (лишень другого класу захисту) і зброї зі 120 набоями, їм не видали.

- Коли нас побачив полковник десантно-штурмової бригади, то сказав, що на смерть не поведе. У нас не було навіть касок. І потім колону, до якої нас не взяли, обстріляли. Як би ми там були, не зрозуміло, скільки б нас залишилося...

У зведеному загоні МВС, наспіх зібраному з вінницьких підрозділів, поїхали під Слов’янськ 200 чоловіків. Усі повернулися додому цілі й неушкоджені. Два тижні тому цих хлопців замінили іншими, але скоро викличуть знов. Тепер уже для них збирають допомогу знайомі й друзі, бо, як показав перший досвід участі в АТО, держава своїм воякам не дає нічого.

Розповів RIA про це 39-річний боєць вінницького спецпідрозділу, який колись проходив строкову службу у зоні бойових дій, то ж воювати навчений. Таких, як він, була у загоні чверть. Решта – молоді. Окремі тримали автомат тільки на присязі, тому впадали в паніку від побаченого в зоні АТО.

Боєць пояснив, чому не варто називати його імені та назви підрозділу, де він служить:

- В нашій системі складніше, ніж у військових. Починаєш шуміти - доводять до того, що звільняєшся. А я не хочу зараз звільнятися, тому що є що робити. От виграємо війну, тоді можна буде говорити. Тоді я „пофамільно” розкажу, хто як себе поводив і що робив.

Воюють з найманцями

- Іде війна, - каже боєць. - Не з російськими солдатами, а з солдатами удачі – найманцями зі всього світу. Що там криміналітет – це зрозуміло. Козаки і вся сушара, яка тільки може бути. Найбільше я бачив арабів, дагестанців чи чеченців. Вони на одне лице. І в бінокль розгледів навіть негра. Коли ми виходили в дозор, можна було роздивитися.

За сім кілометрів від блокпосту, який тримали вінничани, був пост ворога і їхній табір.

- Установок “Град” у них не було, але була легка артилерія. 122-міліметрові гранатомети на „Газелі”. БМП і в основному легкові автомобілі, які призначалися для виїзду - “Жигулі”, “Ниви”.

- В «зеленці» вони губляться, - розказує боєць про маскування терористів. - У них були хороші табори. В лісі є бліндажі, з яких вони до цих пір вилазять. Коли ідеш на зачистку – їх немає. Тільки розтяжки стоять. Знімаєш розтяжки, відходиш, а на другу добу – знову є. Тобто не факт, що їх вибили. Вони десь ще там є. І, судячи з останніх новин, досі виходять і обстрілюють наших хлопців.

А блокпост вінничан обстрілювали, коли треба було відволікти увагу від терористичної розвідувальної групи.

- Обстріли – це пара з міномета і постріли снайперів. Вони намагалися влучати, тому що їм за це гроші платять. Але наші всі приїхали цілі. Загін був розкиданий, у кожного – свої функції. Слава Богу, ні одного загиблого чи пораненого.

Крім віри й надії, нічого немає

- Легше сказати, що в нас було, ніж перерахувати, чого не вистачало. У нас була надія і віра, - каже боєць. – Мали агресивні розмови з керівництвом АТО і Ізюму, куди приїхали. Багато сперечалися. Особливо бійці, що приїхали на передні рубежі. Говорили, що треба зробити для збереження життя бійця, в якого п’ятки потіють від побаченого, а у відповідь чули: як скаже тут керівництво, так і буде.

Боєць розповів, що вони їхали на схід у повсякденній формі. Одяг і взуття, хто мав за що, купив на ринку в Харкові. Більшість не мали готівки, тому були, як є. З банківських карток зняти гроші не могли, бо не було банкоматів.

- Скочиш на БТР, який рухається – розсікаються коліна. Тому для захисту ми використовували дитячі підгузки. Ще жіночі прокладки допомагали - ми їх клали під шлейки рюкзаків, - каже боєць. - У кого не було за що купити, ходили, як могли. Нам обіцяли і берці, і бронежилети. Ми чекали. Багато хто чекав взуття, тому що воно вийшло зі строю. Асфальт, болото, вода, сирість. Нога постійно взута, по 10-12 годин в берці пріє, тому взуття швидко зносили.

На прохання розповісти ще про ворога, боєць сказав одним словом: підступний. Каже, він бачив, як спостерігач з другої сторони вживав наркотики. І від інших знає – у „солдатів удачі” кайфу було вдосталь, бо вони – криміналітет.

Чому наших убивають

- Ми ходили в розвідку лісом навпомацки, - продовжує боєць. - У нас ні тепловізора, ні приладів нічного бачення не було. А в тих хлопців – прилад нічного бачення і тепловізори, які б’ють на півтора кілометри. От чому наші гинуть і чому наших розстрілюють - нас видно, а ми їх не бачимо. В чому ще різниця? У всьому! Екіпіровка в них є вся. А ми навіть медикаменти використовували трофейні. Чесно скажу, забирали в них все, що можна було.

Сухпайки бачив вінничанин у терористів виробництва США. В середині шоколад, мармелад, супнабори, галетне печиво, кава. А які наші пайки?

- Не знаю. У нас не було сухпайків. Ми харчувалися, як доведеться. Коли люди принесуть щось. Коли з військової частини привезуть на лінію фронту. Раз на добу вояки нам привозили їжу. Була каша. Багато каші. Можна було наїстися, набрати собі й зберегти. Ми харчі „хоронили”, бо „НЗ” завжди повинне бути.

Місцеві нашим бійцям приносили сало, домашні паштети, хліб, млинці, свіже молоко. Але далеко не всі були привітними до учасників антитерористичної операції.

- Одні люди кажуть: «Навіщо ви прийшли? Якби не ви, ми б нормально з цим розібралися». Другі, навпаки, хвалять. Треті взагалі кажуть: „Тільки бережіть, щоб вони далі не пішли”. А біженці, які виходили зі Слов’янська... Таке було враження, нібито це ми почали війну. „Чого ви прийшли воювати? Хіба немає інших методів?” Ми питали, які методи. Скажіть, і ми постараємося зробити так. А вони тільки: „Це ви винуваті у цих всіх розрухах, ви винні, це ви, це ви…» Тим не менше, вони тікали звідти, тому що стріляють. А більшість людей, які вже переконалися, нам їсти носили. Це люди з навколишніх сіл. Вони прямо руки нам цілували, просили, щоб ми ворога з міста не випустили. Недалеко стояв львівський зведений загін, то їм люди всю екіпіровку купили. Скинулися грішми і привезли камуфляжі, чоботи, навіть бронежилети.

Трупи гниють в озерах

- Починати АТО треба було, тільки заговорили за Крим. Моя думка, що це просак Служби безпеки України. Вони повинні були цим займатися, але не спрацювали. Чому? Нехай самі собі тепер задають це питання, - каже боєць, який був під Слов’янськом під час виборів президента, але не голосував принципово. Не бачив свого кандидата. Та й теперішньою політикою невдоволений. - У державі повинні бути два постійно нагодованих пса – армія і міліція. А в нас вийшло, що це найбідніші люди, які сьогодні воюють. Повний склад в Києві боєприпасів, де поздувалися патрони. Хто до цього довів? Гранати нам привозили такі, що з п’яти вибухає тільки дві...

Він особисто вистріляв два магазини набоїв. Економив і стріляв одиночними. Що видали з собою кожному бійцю зведеного загону МВС, дивіться в інфографіці нижче.

- 120 набоїв на кожного було. І якби ми стріляли чергою, то вони б у нас швидко закінчилися. Їх у нас дуже мало було.

Найближчий бій був, каже боєць спіцпідрозділу, через річку. За метрів 600. Скількох поклали ворогів, не знає. Але каже, що в тамтешніх озерах плавають трупи терористів. Він не сумнівається – буде епідемія.

- Зараз там продовжує нести службу наш зведений загін. А там немає води. Півторачка на одного на добу. Хочеш помийся, хочеш випий... Ще немає антисептичних засобів. Білизну треба міняти. Починається короста, воші. Води ніде не візьмеш. Дощу немає. Там до 30 градусів спеки. Озера від трупів бухтять, бо вода нагрівається. Сморід такий стоїть, що на всю округу.

Найстрашніший день бійця АТО той, коли він міг загинути

Рідні бійця, який з нами спілкувався, не знали, що він в зоні бойових дій. Він просто поїхав у звичне для себе відрядження. Але в останні день приховане стало явним – син побачив батька по телевізору в новинах.

- Це було вже перед ротацією, - говорить він. - Там така ситуація була, що навіть ніхто і не зрозумів, що нас знімали. І коли ми виїжджали звідти, це показали по каналу новин. Малий впізнав і бабусі розказав.

- Найбільш страшний день був тоді, коли нас хотіли кинути туди (на передову – авт.). Нас врятував полковник ДШБістів (десантно-штурмової бригади), - розказує він. - Ми повинні були зачистку зробити одного селища. І нас здали. Там всіх здають. І коли цей полковник до нас приїхав, подивився на нашу екіпіровку, то сказав: «Хлопці, я вас на смерть не повезу». Коли колона від’їхала від нас, їх обстріляли. Виходить, якби ми були в ній, то не знаю, скільки би нас залишилося. Вся біда в тому, що керівництво дало добро, щоб нас туди відправили без касок, без нічого...

- Ми спілкувалися з тими, хто був на передовій. Там їде дах, - каже боєць про психологічні проблеми вояків. - Синдром Афганістану починається: скрізь снайпери, і люди зриваються, хапаються за зброю, стріляють в темряву. Ще, скажу, що багато хлопців помирає через неправильно надану медичну допомогу, не тими препаратами. Багато чого не довозять. Коли до пораненого виходить група, якщо є чим, то допоможуть. Якщо ні, то поки довезуть... Везли усіх до Харкова в госпіталь за 120 кілометрів. Якщо тяжкий поранений, і йому неправильно надали медичну допомогу – все. Повз наш блокпост за день по 20 швидких проїжджає. Летять і летять постійно.

20 хвилин