Вибратись з пекла. Валерія з двома дітьми на Вінниччині, розповіла про життя в Маріуполі і дорогу під прицілами росіян

35-річна Валерія Коломієць з двома синами 8-річним Сашком та 4-річним Георгієм три тижні виживали у підвалі в Маріуполі.

Жінка на своєму старенькому «Форді» змогла із дітьми виїхати з міста, але цю дорогу через сотні російських блокпостів та під постійним прицілом окупантів називає другим пеклом.

Зараз Валерія з синами живе на Вінниччині.

Лєра розповіла свою історію у проєкті ОЧІ.

Розповідь Валерії Коломієць.

В четвер, 24-го вранці мені подзвонив батько і сказав що почалась війна. Я не серйозно до цього поставилась. В мене навіть не було думки що треба їхати з Маріуполя. Я була впевнена, що Маріуполь дуже захищене місто, тому що ми 8 років готувались до цієї війни. Я вважала, що навіть якщо тут будуть якісь дії, то в самому місті буде безпечно. За такий рівень жорстокості я навіть не думала.

Спочатку почали стріляти зі східного боку, це з боку, де «ДНР». Це все було голосніше і голосніше… З вівторка в нас почалось це пекло. Коли вийшли на зв'язок, я вперше в житті почула, що мій батько плаче. Бо нас, коли обстрілювали, то це стріляли з їхнього села. «Кожну ніч ми бачили це зарево, як вони луплять і ми бачимо як воно летить і ми розуміємо куди воно летить. Ми знаємо що воно летить у вас. Ми не знаємо що ви там, живі, не живі…» (передає Валерія слова свого батька, який жив на окупованій території в «ДНР»).

Немає води, немає їжі, немає газу. Це все не страшно. Страшно, коли в тебе немає зв’язку.

Нас просто почали обстрілювати кожен день. Щодня більше і більше. Щодня ближче і ближче. Ми розуміли що вони наближаються до міста.

Я намагалася якомога довше брехати дітям. Що це наші стріляють, що ці бабахи летять не в нас, що це горить, бо на кострі сусіди теж готують їжу, що все добре. Тепер я розумію, що це було неправильно. Бо почула, як старший молодшому каже «мама говорит, что это хорошие «бабахи», она наверное не понимает, что по нам стреляют». Він розуміє, що насправді відбувається. Він бачить одне, а я йому кажу інше. І коли потім я кажу, що все буде добре, він мені вже не вірить.

Фізично ми не постраждали. Ми не голодували, в нас не було пораненого. Морально – так. Бо ми це все бачили і в жахливому страху жили всі ці три тижні. Коли ми приїхали, в старшого хлопця проблеми з нервовою системою. Ми звернулись до дитячого невролога. В нього нервові тіки і сильно заїкається. Ніколи не думала, що моя 8-річна дитина буде приймати антидепресанти.

Ми жили на 4-поверсі, я боялась йти в підвал. Користувались правилом 4-х стін.

Потім в нас не було води. Пропало світло, газ. Я всю ніч бігала. Набирала у відра воду. В мене був запас води. Спочатку я думала що це буде технічна вода. Потім ми вже її кип’ятили, варили їсти. Саме страшно, що не було зв’язку. Ми взагалі не розуміли що відбувається. Бо я бачу лише те, що я бачу зі своїх вікон: там горить, то там горить, люди біжать з якимось мішками, на покривалах несуть тіла… Ти не розумієш що відбуваються. Чи це наші б’ють, чи не наші б’ють. Не розумієш, що взагалі в країні відбувається. І це саме страшне. Коли тут всі казали «зелені коридори», ми не знали що вони є.

Дитячий майданчик біля мого дому. Там на лавці лежав хлопець. Лежав накритий. Я п’ять днів бігала дзвонити, він п’ять днів лежав. Спочатку прибирали. Потім накривали. А потім вже навіть не накривали.

Те що кажуть, що люди, на вулиці лежали тіла, це правда. Горілі машини і люди в машинах. Видно що тіла в машині. Прямо тіла на вулицях…

В день, коли ми вирішили йти в підвал, діти їли на кухні. Я стояла біля вікна і побачила спалах полум’я. Подумала, що нам прилетіло на 5-й поверх. Потім зрозуміла, що я побачила мабуть хвіст ракети. Біля нас два 9-поверхову будинки, туди прилетіло і там палало. Ті будинки горіли два дні, їх ніхто не гасив. Ми настільки перелякались. Цей фізичний страх… Ми пішли в підвал.

Дітей водили в кінець підвалу, але коли ми їхали, там вже не було місця. Люди були всюди, навіть там, де ми раніше ходили в туалет. Дітей водили, хлопцям давали пляшечку, потім це виносили. Дорослі ходили в квартири. Харчі зберігали трохи в квартирі, трохи в машині, трохи в підвалі, бо якщо пропаде, то не все.

Поїхати – це єдине що було в мене в голові. Боялись, бачили як машини горіли. Я машину вкутала, як мабуть дитину не кутають. Якийсь пінопласт, ковдри, фанера. Я боялась що розіб’ють. Бо це була моє єдина надія що я зможу поїхати.

Коли ми сиділи в підвалі, це була чорна безнадія. Ти знаєш, що тебе вб’ють, просто ти не знаєш коли. Страшно, що ти не розумієш, що відбувається навколо. Нас здали, не здали, тримають, хто тут, що відбувається?

Прилетіло в наш будинок. Посипалась на голову штукатурка. Думаю, нас засипить в цьому підвалі і все ніхто нас тут не знайде. Бо коли ракета прилетить, то швидко помремо і все, а тут завалить в підвалі і скільки ми будемо тут днів, як ми помремо… Це був такий страх, що тебе аж нудить.

День коли ми виїжджали. Пам’ятаю кожну секунду, бо до того всі дні змішувались. Це було на п’ятий день, коли стріляли і ми з підвалу вискакували тільки до вогню, а вогонь ставили біля самих дверей. Вискакували щоб нагріти води і зварити їсти. Стріляли так, що неможливо було спати. Я побачила що сусід тягне ковдру в машину. Підбігла і питаю, ти будеш їхати? Він такий, мовляв, я не знаю, нам сказали що ніби хтось вчора поїхав, не знаю чи доїхали, чи не доїхали, знаю тільки що вони не повернулись. Я сказала що поїду з вами. Відмовляли всі.

Ми вийшли, сіли в машину. І це почалось друге пекло в моєму житті. Домовились з сусідами, що чекати не будемо, якщо щось з машиною станеться. Виїхали з двору і стали. Я ще психую, чому стали. Потім дивлюсь, нам на зустріч їде танк. Він як бабахнув, вище нас пролетіло.

Ми дітей ковдрами накрили. Сумками зверху накидали, щоб від уламків. Я розуміла що це не спасе, якщо в машину прилетить. Я просто не хотіла щоб вони це все бачили. Те що ми бачили, коли їхали, це не зрівняти з тим, коли я вибігала по воду чи подзвонити. Дороги знищені. Воронки треба об’їжджати, шини горілі, тіла, люди… Військових ми не бачили. Військових, я так розумію, забирали. Цивільні, люди, машини, будинки, все палало. Ми їхали дуже швидко. Виїхали. Зупинились. Це була ейфорія. В той момент я зрозуміла, все. Це все для нас скінчилось. Ми вижили. Почали всі обійматись. З людьми яких ти не знаєш, ніколи не бачив. Ти з ними обіймаєшся, цілуєшся, що ми виїхали, ми молодці. Це ми виїхали за Маріуполь.

Зупинились в Мангуші. Переночували. Поїхали до Запоріжжя.

На кожному блокпості перевіряли. За дітей переживала, що їх будуть щось питати, а вони скажуть щось не то. Коли зупиняють питають звідки ви, я кажу ми з Маріуполя. Вони: и что там у вас в Мариуполе? Я кажу що не знаю. Вони: как же вы не знаете, вы же из Мариуполя? Я кажу, там де ми були, там вже нічого немає. Це так принизливо, хочеться йому просто в морду дати. А ти не можеш, ти не можеш нічого сказати, дивишся в ноги і на все відповідаєш «так», просто тому що страшно, не знаєш, що йому в голову стукне.

Коли під’їжджали до Запоріжжя, Василівка, населений пункт. Там далі, наші, українці. Коли ми стояли в колоні нас обстріляли. Ми стоїмо в колоні. Це величезна дорога по три полоси в кожну сторону. Всі стоять один за одним по одній машині. Ми чуємо ззаду вибухи. І десь близько, може машин 5 ззаду нас, прилетіло. Вони обстріляли колону з машинами. І всі люди як ломанулись вперед. Це було страшне. Тому що в тебе варіанта два – або ти лишаєшся на узбіччі, або несешся разом з ними. Ми вибрали другий. Ломанулись разом зі всіма. Коли проїхали, далі все було спокійно.

Новини в зручному форматі в нашому Telegram-каналі – https://t.me/vinnitsa_info

Вінниця.info