Володимир Гройман пригадав дитинство та юність

Володимир Гройсман уперше поцілувався з дівчиною у п'ять років. Підлітком ганяв на мопеді, не дивлячись на спідометр. Торгував у Польщі годинниками. А в 15 - уже сів за кермо автівки

Хтось його обожнює, а хтось - навпаки, через транспортну реформу. Але зараз не про це. Напередодні новорічних свят пропонуємо невелике інтерв'ю про дитинство та юність Вови Гройсмана, про те, як торгувала родина, про дідуся та маму - вчителів, про перший заробіток і, звісно, про кохання.

- Володимире Борисовичу, скоро Новий рік, які у Вас асоціації з цим святом?

- Це ялинка і мандарини. Той запах, який був у повітрі в дитинстві. Я дуже любив Новий рік. Страшенно цікаво було відкривати ще ті, радянські подарункові упаковки з цукерками, щоб подивитися, що там всередині. Тоді в ці подарунки клали справді класні цукерки, такі, які ти не їв щодня.

- Новий рік зустрічали всією родиною?

- Так. Це, напевно, було головне - що вся родина була разом. Панувала особлива атмосфера - чарівна. Тоді були всі: і бабусі, і дідусі, і мама... Потім все за кілька років помінялося. На жаль, тепер у мене з родини залишилися тільки старший брат і батько. Я рано виріс. Рано пішов у школу. Рано почав працювати, рано розпочав доросле життя.

- Що Вам дарували на Новий рік?

- Я не думаю, що я був якимось особливо вимогливим до подарунків. Вірив у Діда Мороза і дивився на нього як на чарівника. Що просив - не пам'ятаю, але завжди під ялинкою, крім солодощів, неодмінно знаходив ще якийсь подарунок. В основному - іграшки.

Взагалі я виховувався в доброзичливій атмосфері, тому не відчував себе в чомусь обділеним. Ніколи.

- Ваші улюблені іграшки?

- Як у всіх хлопчаків - пістолети, які стріляли пістонами, солдатики, машинки. Ми тоді жили на Київській, біля школи №29, там поруч був універсальний магазин. Я любив туди заводити батьків, і вони мені час від часу купували щось новеньке. Любив дитячу залізницю, конструктори… Були такі залізні пластинки, які потрібно було збирати. Чесно кажучи, давно про це не згадував…

- Страх багатьох дітей, манну кашу, любили?

- Не те слово. Просто обожнював! Але більше тоді, коли вона вже охолола. А от інші каші, наприклад, гречану та рисову, не їв, мені їх навіть не насипали. Знали, що не їстиму. Так і досі не їм. Також уже півтора-два роки я не їм хліб і картоплю. Майже не вживаю спиртного, просто не розумію його смаку. Інколи можу випити трохи білого вина.

- А відмовитися від ще однієї шкідливої звички часом не плануєте?

- Так, треба кинути палити. Але спочатку потрібно прийняти рішення. І я впевнений, що я таке рішення прийму.

- Знаєте, яким було Ваше перше слово?

- Ні. Мама завжди такі речі пам’ятала. А зараз мені вже, на жаль, немає в кого запитати…

- У дитинстві ставили в куток? Сварили?

- Напевно, я, як і всі діти, був у міру капризним. Але з батьками завжди були дуже добрі стосунки. Вони на мене ніколи не піднімали руки. А в куток, пам’ятаю, ставили. Хоча це, напевно, було більше як жарт. Мені казали: йди в куток, але знай, що є ще такі батьки, які ставлять своїх дітей, коли ті не слухаються, на гречку. Тому поводься добре.

- Ваша мати була вчителькою. У Вас вона щось викладала?

- Вчителями у мене були і мама, і дідусь (її батько), і взагалі половина родини. Дідусь, до речі, закінчив наш педінститут одразу після війни і все життя працював у сільських школах - у Барському і Літинському районах. Як зараз пам’ятаю: він щоранку прокидався, брав свою сумку - такий величенький чемоданчик - і йшов на центральний автовокзал, звідти їхав на роботу. Але прямий автобус туди не ходив, тому до школи йшов ще п'ять кілометрів пішки. Пригадую, що дідусь мене постійно за руку водив у бібліотеку. Поки він усе перечитував, я розглядав картинки, а вже пізніше і сам щось читав.

А моя мама викладала російську мову та літературу. З нею я і почав ходити до школи. В дитсадок не ходив. У перший клас пішов у шість років. Спочатку це була школа №18. Ми тоді отримали квартиру в першому у Вінниці кооперативному будинку освітян. Потім, коли побудували школу №35, через два роки перевівся туди. Мама в мене нічого не викладала. Але іноді підміняла інших вчителів. Ці дні для мене були особливо відповідальними.

- Де Ви в дитинстві проводили дозвілля?

- Де мене тільки не було! Батькові батьки жили в центрі, на вулиці Червоних Партизанів. Мамині - на Київській, ми з ними деякий час жили: шість чоловік у двокімнатній «хрущовці». Цілими днями, пам'ятаю, з друзями пропадав на Бугу, на вулиці. Недалеко від будинку був спортивний майданчик (тепер його вже там немає), де ми ганяли у футбол, а взимку - грали в хокей. Потім, у 1983 році, ми з батьками переїхали на Вишеньку. Весь дев'ятий мікрорайон фактично зводився на моїх очах. Ми, звісно, лазили по будівництву. Любили місцину, на якій сьогодні знаходиться гаражний кооператив, називали її горами…

- Розкажіть про перше кохання і перший поцілунок. Це в школі було?

- Ще до школи. Коли ми ще мешкали на вулиці Київській, у сусідньому будинку жила дівчинка Віка. Ми виросли разом. Не пам'ятаю, скільки мені тоді було - три чи п'ять років, але бабуся казала: «Якщо Вова причешеться, гарно одягнеться, значить, він іде до Віки». Ми з нею дружили і були «нерозлийвода». Потім ми виросли, довго не бачилися. А пізніше мені сказали, що вона загинула десь за кордоном...

- У школі двійки часто отримували?

- Двійки я взагалі вкрай рідко отримував, хоча бувало. Це ж дитинство: є бажання - вчишся, немає - не вчишся. Але в шкільному атестаті у мене переважають четвірки. Мені гірше давалася хімія, хоча досліди з хімії, фізики були цікавими. Історія була цікавою. Але не можу сказати, що якісь предмети подобались чи не подобались якось особливо.

- Кажуть, Ви з мопедами на «ти»? Це правда?

- Так. Десь у 12-13 років батько мені купив за 100 рублів старий мопед «Карпати». Я йому вдячний за це, хоча і розумію, що на його місці я б цього не зробив. Ми ж коли ганяли на мопедах по місту і за ним, на спідометр не дивились.

- За кермо автомобіля коли сіли?

- Коли сам почав заробляти гроші. Це була стара батькова «Нива». Він тоді купив собі нову машину, а ця стояла. І я її відремонтував за власні кошти.

- По місту ходять чутки, що колись Ви торгували мандаринами...

- Це не зовсім правда. У дев'яності, коли все розвалилось, нічого не було, все завозили з-за кордону. Я теж починав з торгівлі, займався імпортом. Нічого поганого в цьому не бачу. Пам'ятаю ті часи – спочатку всі їздили продавати різні товари в Польщу. Тоді такі поїздки організовували навіть від школи. З нами їздили вчителі. Ми тут на базах закуповували якісь годинники, ще щось, і їхали туди продавати. Одного разу, це було восени, в листопаді, нам довелось три дні жити на митниці, прямо в автобусі. Всяке траплялось. А мати з батьком скільки виїздили! Але нужди, слава Богу, ми ніколи не відчували.

А взагалі я почав працювати з 14 років. Пішов слюсарем по металу до батька в бд кооператив. Він його створив після краху лампового заводу. Ми робили всілякі огорожі. Я працював після школи, з другої години дня. Пам'ятаю, якось я іду з роботи - в робі, брудний. А біля двору стоять сусідські хлопчаки. Такі чисті і гарні... Вони могли прийти до батьків і сказати: «Дай три рублі». А я не хотів просто брати гроші у батьків. Це для мене було неприйнятним. Так я став підприємцем. А коли став мером, у той же день прийшов до офісу і сказав: усе, більше бізнесом я займатись не буду, і передав його в управління.

- Як Ви освідчилися своїй дружині?

- Нас познайомила спільна подруга у 1995 році. Спочатку просто дружили, спілкувались, потім якось само собою почали зустрічатися. Пам'ятаю, що коли я запропонував спільно жити, Олена довго думала, перш ніж погодитися. Ми почали винаймати квартиру. Коли ми вже були разом, напередодні дня народження Олени я вирішив, що в цей день будемо відзначати ще одну подію. Придбав потай обручки і запропонував побратись. А цього року у нас була уже 15 річниця шлюбу!

- Минулого року у Вас народився син. Чи змінилося життя після цієї події?

- У кращий бік. На превеликий жаль, я не можу проводити з ним стільки часу, скільки хотів би, але це не завжди від мене залежить, бо мій робочий день фактично ніколи не завершується. Доводиться жити за графіком - сім днів на тиждень, і в проміжку намагатися знаходити час для двох доньок, Крістіни та Юлі, для дружини і Давида. Його народження було для нас величезною подією. Ми всією родиною дуже чекали цього. Тепер наше життя стало ще світлішим.

- Давид уже щось каже, грається, «мучить» Вас?

- О! Він уже підріс, і нам з ним так класно! Він уже спілкується з нами. А коли мене бачить - одразу обнімає. Уже сам вмикає телевізор і навіть відправляє смс-повідомлення. Телефони він просто обожнює. Якось мені від дружини прийшло повідомлення: «Я сейчас не могу говорить, перезвоню». Я запитую в Олени, що це за повідомлення таке, а вона каже, що нічого не відправляла...

- У Давида є няні?

- Ні. Олена - така мама, що я хотів би, аби всі такими були. Вона надзвичайно турботлива, і те, як вона доглядає за дітьми, для мене - еталон. Можливо, згодом ми візьмемо няню. Але поки що дружина каже, що впорається сама. А от у дитсадок плануємо ходити. Це буде звичайний муніципальний садок, який ближче до дому, можливо, на Поділлі.

20 хвилин