Вінницький «Котигорошко» Анатолій Миколюк почав тягати штангу, щоб не стати бомжем

У складі Національної параолімпійської збірної України, яка цьогоріч приголомшила світ своїми результатами, був лише один вінничанин: Анатолій Миколюк, який 2 роки тому виконав норму міжнародного майстра спорту з пауерліфтингу, піднявши штангу у 145 кілограмів. І це при тому, що сам спортсмен важить 48, а зріст його - 120 сантиметрів. І хоча на XIV Параолімпійських іграх у Лондоні Анатолію не вдалось, так би мовити, штовхнути заявлені 140 кілограмів, руки вінничанин опускати не збирається. За його словами, виступ у столиці «туманного Альбіону» лише додав йому спортивної злості.

- Своїм виступом я не задоволений, тому що, як кажуть, «піймав баранку». Там були суто мої помилки. Я неправильно включив лікті і судді не зарахували підхід. А, взагалі, враження від Олімпіади – класні. Зустріли нас дуже привітно, одразу відвезли в олімпійське містечко, поселили. Англійці - приємний народ, уважний та гостинний.

- Що найбільше тебе вразило у столиці Британії? Був час побачити історичні і архітектурні пам’ятки?

- Час був. Хоча нас не возили Лондоном, але ми самі виїжджали з бази. Гуляли біля Букенгемського палацу, роздивлялись старе місто, фотографувались, катались на відомому «Чортовому колесі». Його висота перевищує 300 метрів. А розташований цей атракціон над самою Темзою і крутиться він прямо над річкою. Коли підіймаєшся на самісінький верх, то весь Лондон - як на долоні. Взагалі, місто дихає історією, кожна вуличка, кожен дім старої Британії: архітектура вражає, начебто повертає тебе на століття назад.

21-річний Анатолій Миколюк пригадує, що в дитинстві завжди запитував у мами, чому він такий маленький. Адже його старші брат і сестра, та й сама ненька нормального зросту. А мати, щоб заспокоїти сина, відповідала: «Не хвилюйся, ще підростеш». Хоча сама на 100% знала, що хворобу остеохондродистрофія, через яку перестають рости кістки рук, ніг і тулуба, вилікувати не можливо. Хоча страждати Анатолію доводилось не лише тому, що він маленький. Підступна хвороба до всього іншого ще й неабияк змінила поставу хлопця, а відтак він не міг ні нормально ходити, ні лежати та сидіти. Лікарі ж лише розводили руками і єдине що могли порадити - займатися спортом. Тож день у день, перемагаючи нестерпний біль, Анатолій Миколюк висів на турніках, підтягувався та підіймав вагу, тому що хотів бути таким, як усі.

- А чому із всіх видів спорту ти обрав саме пауерліфтінг?

- У мене вибору не було ніякого. Чи-то ходити і тинятись по селу, чи займатись спортом. Народився я в селі Широка Гребля, закінчив 9 класів, а подальших перспектив - ніяких: чи займатись спортом, чи бомжувати. А так як, штангу я тягав постійно, бо ж лікарі порадили, то мене показали тренеру, Олегу Пакулі і, дякуючи йому, я зараз тут. І всі досягнення, які в мене є - це завдяки йому. І в коледж допоміг мені поступити, і в гуртожиток влаштуватись. Тож. Зараз у мене одна дорога - спорт високих досягнень.

- А як у побутових умовах, в гуртожитку, ти справляєшся? Співмешканці допомагають?

- Як і всі, вже звик. Спочатку хлопці допомагали, щось подавали, чи стільчик підставляли, а потім я сказав, що не треба. Я сам все зроблю. Намагаюсь не вникати в те, що я малий зростом. Я вважаю себе таким, як всі.

- Анатолію, родина пишається вашими спортивними досягненнями? І як односельці відреагували на твоє захоплення?

- Коли тренер запропонував мені професійно займатись пауерліфтінгом, мої близькі нічого проти не мали. До слова, у моїй родині тільки мені так «повезло» із ростом: і брат, і сестра, і мама - високі. Мама тоді дуже турбувалась, казала: «Ти ж таки маленький, а залізо — важке. Чи впораєшся?». Адже, на той час я важив 30 кіло, а самою важкою роботою для мене тоді було випасати сільських корів. Деякі односельці, дізнавшись, що я хочу їхати у місто займатись спортом, мене відмовляли, говорили, що мовляв мене там, у кращому випадку, продадуть до цирку, а в гіршому - по «запчастинам» продадуть. Але, на щастя, нічого такого не сталось і тепер вони пишаються мною.

- Скільки годин в день ти приділяєш тренуванням?

- Так як я зараз на навчанні, то прихожу на 17.00 і до 19.00 тренуюсь. А літом приходив два рази на день: вранці 2-3 години і так само ввечері.

- Спортивне знаряддя, на яких ви тренуєтесь, підлаштоване під маленький зріст чи звичайне?

- Ні, ми займаємось на звичайних тренажерах. Є такі, на які сам не заберешся, треба попросити, щоб хтось допоміг. Але якщо немає нікого - дістаємо самі. Трішки важкувато, але ми звикли.

- Для того, щоб перемогти на наступній Олімпіаді, який результат необхідний?

- Щоб потрапити і перемогти у Ріо-де-Жанейро, мені необхідно підняти мінімум 160 кг. Для цього, стисну зуби і буду тренуватись. Чого б мені це не коштувало. Тому що дуже хочу піднятись на олімпійський п’єдестал.

У лютому цього року у найбільшому місті Арабських Еміратів - Дубаї, відбувся міжнародний турнір з пауерліфтингу серед спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату. Під час цих змагань і розігрувались ліцензії на участь у Паралімпійських Іграх в Лондоні. Боролись за них і двоє вінничан: Анатолій Миколюк та 26-річний Сергій Хвалінський. Щодо останнього, то до заповітної перепустки йому не вистачило зовсім небагато.

- Мій зріст 137 сантиметрів, вага - 52 кг. В Еміратах мені не вистачило лише півкіло, щоб ліцензію завоювати, я підняв 147,5 кг. Дуже шкода було, адже так хотілось поїхати до Лондона, але - не вийшло. Будемо готуватись до Бразилії.

- Як ти почав займатись пауерліфтінгом?

- В селі, де я родився, а це Вербка Крижопільського району, таких маленьких як я більше немає. В дитинстві я і у футбол з хлопцями грав, і бігом займався. Намагався не комплексувати через свій зріст. А коли закінчив школу, у пошуках роботи перебрався до Вінниці. Але, влаштуватись ніде не зміг. Телефоном всі запрошували до себе, а коли я приходив - одразу відмовляли, говорили що начебто вакансій вже не має. Це все через мій зріст. Через деякий час таких поневірянь, я випадково зустрівся із дружиною Олега Пакули - Лесею Михайлівною, вона наш другий тренер. От, дякуючи їй я і почав займатись пауерліфтінгом. Потім і до училища поступив на маляра-штукатура.

- Нещодавно у Вінниці проходив Чемпіонат з пауерліфтингу та жиму лежачи, на якому ти переміг здорових спортсменів. Скільки їх було?

- Ці змагання проходили у клубі «Нокаут». В моїй категорії було 6 учасників. Кожен спортсмен був на свій рівень дуже підготовлений. Але, я в «абсолютці» став першим. «Абсолютка» - це коли із всіх спортсменів, які зайняли перші місця, по відсотках відбирається найсильніший. Цього разу, таким виявився я, тому що підняв вагу, що майже втричі більше моєї власної. Толя Миколюк у своїй категорії став другим. Це дуже підбадьорює, коли змагаєшся із здоровими спортсменами. Не відчуваєш своїх фізичних недоліків.

- Зараз дуже модно, щоб спортсмени рекламували ті чи інші товари. Вам з Толею не робили подібних пропозицій? І яку продукцію Ви б погодились піарити?

- Наразі тренер веде перемовини з однією компанією, але до цього пропозицій не було. Рекламувати ми б погодились все, що стосується здорового способу життя. Ні в якому разі алкоголь чи тютюн.

Для того, щоб досягти спортивного Олімпу, необхідно дуже багато часу і титанічних зусиль, адже лише за одне тренування спортсмени перетягують до десяти тонн заліза, - стверджує заслужений тренер України Олег Пакула. Після травми він вже понад 10 років займається із людьми з обмеженими фізичними можливостями.

- У мене тренується зараз біля 20 людей з різними порушеннями опорно-рухового апарату. Але цілеспрямовано із них на спортивний результат, поки що, лише двоє - Хвалінський та Миколюк. Тому їм я приділяю найбільшу увагу. З іншими працює моя дружина, вона наш другий тренер. В мене на всіх  часу не вистачає. Лише одна підготовка до Паралімпійських Ігор більше як півроку забрала - з березня вдома не був. Але, наголошує, для всіх бажаючих пройти реабілітацію двері у нас” відкриті, завжди допоможемо, підкажемо.

- Тренерською роботою ви займаєтесь вже давно. Тож, чи існує різниця між підготовкою здорових спортсменів і тих, хто має статус інваліда?

- Ні, ніякої різниці не існує, навпаки - із людьми з обмеженими фізичними можливостями  навіть важче. Правила складніші, вимоги більші, допінговий контроль, так як це олімпійський вид спорту, жорсткіший набагато. А ще в нас немає жимових майок, також працюємо у жимі без ніг. Тобто, вид спорту один, штанга та ж сама, а результати у моїх спортсменів на сходинку вище, ніж у здорових. Що на останньому Чемпіонаті міста ми і довели, коли Микорлюк і Хвалінський вийшли переможцями.

- Які основні причини поразки Толі Миколюка були на Паралімпіаді у Лондоні?

- Найголовнішу помилку допустив я. Справа в тому, що я не привчив своїх спортсменів виступати без мене. Я не поїхав до Лондона і вийшло, що на найголовніших змагання у своєму житті Толя залишився без підтримки тренера. І він розгубився. Але, будемо працювати. Попереду ще багато спортивних вершин, будемо експериментувати.

- До наступної Олімпіади вже почали готуватись?

- Так, і Хвалінський і Миколюк вже активно готуються. Адже 4 роки пролітають дуже швидко. Тим паче, навіть не 4, а 3,5 роки - треба ж спочатку ліцензію отримати. А для цього - перемогти на Чемпіонаті світу. Поживемо - побачимо, але максимум зусиль будемо докладати. Головне, що вони хочуть цього, і прагнуть довести собі і всьому світові: маленький зріст абсолютно не обмежує силу духу та волю до перемоги.

ВИННИЦА.info