Вінниччина: від скіфських курганів до сучасного фонтана

На теренах нинішньої Вінниччини люди селилися з прадавніх часів. Археологи знайшли тут знаряддя праці епохи неоліту, поховання періоду бронзи, слов’янські поселення черняхівської культури. Тут жили племена, що ввійшли до складу Київської Русі, згодом Галицько-Волинського князівства. З географічного погляду це землі, що лежать у середній течії ріки Південний Буг (по-старому – Бог), званої в Геродота Гіпанісом.

ІСТОРІЯ ВІННИЧЧИНИ

Заснування Вінниці пов’язане з ім’ям Ольгердового племінника Федора Коріатовича. У 1363 році він заклав дерев’яну фортецю на високій кручі, нижче впадання в Буг лівої його притоки – річки Віннички. Назва «Вінниця» зустрічається вже в документі, підписаному 13 червня 1385 року в Кракові королем Владиславом Ягело.

Найімовірнішою основою назви вбачають старослов'янське слово «вѣно» (посаг), оскільки Вінниця і прилеглі землі були в XIV ст. захоплені литовським князем Ольгердом і подаровані ним його племінникам. Однак термін «віно» застосовувався лише щодо жіночого посагу. Оскільки початковою назвою міста є Вѣничя (за Списком міст руських) або Вѣница (за літописами русько-литовськими), то дехто виводить етимологію від назви притоки Південного Бугу річки Віннички. Спільнокореневими вважають і слова «вѣнъ» (родич, спільник) «вѣна» (ріка, притока), «вѣнча» (свято врожаю), і навіть «вино» та «винниця», хоча відомостей про винокурні на цих територіях не зафіксовано, до того ж «вино» писалось через «и», а не через «ѣ».

У XII столітті північна частина сучасної Вінниччини входила до так званої Болохівської землі. В часи монголо-татар з’являється назва «Поділля». Після битви на Синіх Водах (1362 р.) Поділля входить до складу Великого Князівства Литовського. У 1434 році створено Подільське воєводство у складі Польського Королівства. Входило Поділля і до складу Київського та Волинського князівств Речі Посполитої, а в 1566 році створено Брацлавське воєводство у складі Брацлавського, Вінницького і Звенигородського повітів. На Люблінському сеймі (1569 р.) Брацлавщина відійшла до Польщі, в межах якої перебувала до 1793 року.

На долю Поділля припали чи не найважчі битви Визвольної війни – під Батогом біля Ладижина, під Жванцем на Дністрі, коло Буші неподалік Ямполя… У Вінниці двічі бував Богдан Хмельницький. Під керівництвом полководця Максима Кривоноса 7 липня 1648 року повстанці визволяли місто від польських військ. Діяв тут і знаменитий Іван Богун – полковник Кальницький, а згодом Вінницький.

Було Поділля і під турецьким, і під польським гнобленням, а з 1793 року в складі Правобережної України потрапило під владу Росії...

Спорудження у 1871 р. залізничної лінії Київ-Балта-Одеса, що пролягла через Козятин, Вінницю, Жмеринку, сприяло значному розвиткові Вінниці. У 1897 році населення її складало понад 30 тис. осіб. У 1912 році тут завершується спорудження однієї з найоригінальніших будов міста – готелю «Савой», обладнаного центральним водяним опаленням та електричним ліфтом, що на той час було рідкістю. У тому ж році від центру міста до Замостя прокладено трамвайне сполучення.

Вінницька область була заснована більшовиками 27 лютого 1932 року, тоді вона займала території нинішніх Вінницької, Хмельницької, частини Житомирської області, і до її складу увійшов 71 район. А в 1937-му територія Вінниччини помітно зменшилася після утворення Кам'янець-Подільської та Житомирської областей. Нині Вінницька область має у своєму складі 27 районів, 18 міст, 29 селищ міського типу та 1466 сіл. А ще може похвалитись чи не найбільшою кількістю сусідів – межує з сімома областями (Житомирською, Київською, Кіровоградською, Черкаською, Одеською, Чернівецькою та Хмельницькою), також з Молдовою та невизнаною Придністровською республікою.

ЩО Ж ВІДВІДАТИ НА ВІННИЧЧИНІ

Немирівське городище - скіфські вали (м. Немирів)

Унікальною перлиною краю є Немирівське скіфське городище або так звані Великі вали, що на лівому березі Південного Бугу (на берегах його притоки Мирки) біля села Сажки за 2 км від міста Немирова на схилі плато. Це одне з найбільших городищ на території України.

Немирівські вали височать уже більш як чотири тисячоліття, простягшись по периметру на 5 км. Їх ширина в основі складає 32 метри, висота ще й досі становить близько 9 метрів, і можна лише уявити, скільки тієї висоти осіло під невблаганним впливом часу. За деякими даними первинна висота валів складала близько 30 метрів, а по верху були вкопані у два ряди п’ятиметрові загострені палі.

На найвищому місці поміж валами (вища північна частина городища) розташувалось поселення-городище, так зване «замчисько». Довжина його з півночі на південь становить близько 300 метрів, ширина з заходу на схід – в середньому 250 метрів. Городище обнесене окремим валом й обкопане глибоким ровом

У1862 році землі, на яких розкинулось городище, успадкував граф Григорій Строганов. Почувши легенду про скриню зі скарбами, нібито сховану на городищі, граф виселив місцевих мешканців і почав розкопки. Згодом сюди прибували сотні інших «чорних археологів», проте золота так ніхто й не знайшов. Знаходили старожитності, які спочатку нікого не цікавили і просто знищувались. Лише в 1908 році донька графа Строганова Марія Щербатова викликала з Кам’янця-Подільського фахівця-археолога. Внаслідок цього на «замчиську» було відкрито залишки трипільського поселення. Науковець С. Гамченко описав «7 рядів жител поперек довгої осі городища, житла розташовані в «шаховому» порядку. Вони, як правило, мали однакові розміри: 21 м довжина, 12 м – ширина і 3 м – глибина…» Це були так звані підземні житла ямного типу.

Експонати з Немирівського городища зайняли дві зали славнозвісного Ермітажу, і лише незначна частина колекції з розкопок зберігається в Інституті археології НАН України в Києві. На виставці в Ермітажі представлені, зокрема, бронзові й кістяні наконечники стріл, голки, котушки та кінська збруя, виконані в характерному для скіфського мистецтва звіриному стилі (фігурки коней, худоби, звірів, плазунів та птахів). Зустрічається й просте сільськогосподарське та побутове знаряддя, особливо визначним є посуд із лискучою чорною поверхнею, прикрашений орнаментами, характерними чорноліської культури.

Музей-садиба Миколи Пирогова (м. Вінниця)

Чи то почесним засланням, чи щедрою винагородою став для всесвітньо відомого лікаря Миколи Пирогова мальовничий маєток під Вінницею, але саме тут видатний вчений, хірург, анатом, творець воєнно-польової хірургії, засновник Товариства Червоного Хреста, педагог і громадський діяч провів останні роки свого життя. Микола Іванович висловив бажання бути похованим у своїй садибі в незвичний спосіб.

На четвертий день після смерті тіло Пирогова було набальзамовано доктором Д. Виводцевим, а через тиждень перенесено з будинку вченого до церкви села Шереметки. Тим часом дружина Миколи Івановича розпочала спорудження родинної усипальниці. Спочатку поставили каплицю, а в 1885 р. за проектом київського академіка архітектури В. Сичугова побудували церкву і освятили її на честь св. Миколи Чудотворця. Так був започаткований музей Пирогова у його садибі Вишні. Тут і досі зберігається набальзамоване тіло вченого, спосіб консервації якого став згодом взірцем для бальзамування останків Леніна.

Урочисте відкриття музею Пирогова відбулось 9 вересня 1947 року. Саме цього дня на 100 років раніше М. Пирогов уперше в світовій військовій історії застосував на полі бою ефірний наркоз як знеболюючий засіб при хірургічних операціях.

Браїлівська скарбниця: Свято-Троїцький жіночий монастир XVIII ст., музей Петра Чайковського і графині Надії фон Мекк (смт Браїлів Жмеринського району).

Селище Браїлів – одне з найдавніших на Поділлі. Кажуть, свою назву воно запозичило від річок Брала і Рів, і в давнину це містечко називалося Брагірів. 

У 1768 році в Браїлові було завершено будівництво ансамблю Троїцького монастиря. У монастирі було 3 храми: Троїцький (найбільший, побудований 1778 р.), Преподобних Антонія та Феодосія Печерських, Св. Миколая. Також діяло училище, де навчали дівчат-сиріт та дочок дияконів.

З початком комуністичної епохи для монастиря почались важкі часи. Монастирі навмисно почали доводити до злиденного стану. В 1925 р. у Браїлівському жіночому монастирі проживало 145 сестер, з них працездатних 53, інші 92 були літнього віку і потребували догляду. Монастир існував на кошти, здобуті власною працею. Землю, яка належала монастирю, відібрали, весь реманент забрав Жмеринський колгосп у 1923 р.

У 1989 р. монастир повернуто Православній церкві (УПЦ МП). Збудували дзвіницю, зробили внутрішню і зовнішню реставрацію всього корпусу і зовнішньої частини Троїцького собору, відновлено церкву св. Миколая. У монастирі зберігаються православні святині – ікони Божої Матері Браїлово-Почаївська, Браїлово-Ченстоховська та Троєручиця, написана на початку ХІХ ст. на Афоні. До Троїцького собору повернулася також ікона святого великомученика і цілителя Пантелеймона. Проте невідомо, де знаходяться дві великих престольних ікони – великомучениці Варвари та Боголюбська ікона Божої Матері. Є в обителі і ковчежець з мощами святих угодників Божих.

Музей композитора Петра Чайковського та Надії фон Мекк

Саме в Браїлові Петро Чайковський створив чимало своїх безсмертних шедеврів. Музей П. Чайковського, який знаходиться в палацовій споруді родини фон Мекк, було засновано при Браїлівському професійно-технічному училищі у 1979 р. Експозиція нараховує майже 2000 предметів. Найбільшу зацікавленість викликають особисті речі Надії фон Мекк (1831-1894) і прижиттєві видання творів композитора Петра Чайковського (1840-1893).

Привертає увагу відвідувачів «кімната-ліхтарик» – у минулому робочий кабінет Н. фон Мекк і П. Чайковського. Цікаво, що геніальний творець музики не раз користувався тут гостинністю своєї меценатки, але жодного разу так і не зустрівся з нею особисто.

В інтер'єрі розміщені особисті речі Надії Філаретівни (меблі, музичні інструменти, письмове приладдя тощо), передані до фондів музею її нащадками. У вітринах виставлені оригінали музичних видань ХІХ ст.. Представлено також копії фотографій з особистого фотоальбому Н. фон Мекк, які ілюструють тогочасний Браїлів, його околиці та архітектуру.

Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир (с. Лядова, Могилів-Подільський район)

В ХІ столітті тут, коло Лядови, зупинявся на шляху з Афона до Києва преподобний Антоній Печерський. Отже, спочатку ним був заснований Лядовський скельний монастир, а вже потім – Києво-Печерська лавра.

Сьогодні це печерний православний діючий чоловічий монастир, розташований на південній околиці села, на крутому спуску на стометровій висоті прямовисної крейдяної скелі. До цієї історичної пам’ятки входить печерна старовинна церква XI ст., готель XIX ст., печерна приходська церква на честь Усікновення Глави Іоанна Предтечі, церква Святої Великомучениці Параскеви (XVIIIст.), кам’яна дзвіниця 1848р., могили ченців XVIII-XIX століть та водні цілющі джерела святого Антонія.

Палац Потоцьких (пам'ятка архітектури XVІІІ cт. (Тульчин)

На початку XVIII ст. місто Тульчин стає власністю роду Потоцьких, одного з найбагатших і найвельможніших родів Польщі. Окрасою міста стає двоповерховий палац Станіслава Потоцького, збудований в 1782 році у класичному стилі. Проектував палац французький архітектор Ла Круа. Палац був покритий мідним дахом, складався із головного двоповерхового корпусу з прикрашеним парадним під’їздом на 10 колонах з 8 пілястрами, а далі два бокових корпуси в такому ж стилі. З головним корпусом бокові споруди з’єднані скляними галереями.

Вхід до палацу був через великий вестибюль, прикрашений мармуровими східцями, оздобленими металевими плетіннями. Картинна галерея палацу складалася з полотен видатних майстрів Європи. Тут постійно звучала музика, відбувалися танці та розваги. При палаці діяв театр, який мав у репертуарі 5-7 опер та 2-3 концерти. Співали в основному на італійській мові.

Нині майже завершено реставрацію палацу, він відкритий для відвідувачів, також у його стінах розташовується бібліотека та класи школи мистецтв.

Літературно-меморіальний музей-садиба Михайла Коцюбинського (м. Вінниця) було створено у 1927 році в будинку, де народився славетний письменник. Будинок зведено в середині ХІХ ст. дідом М. Коцюбинського, а з 1897 року він перебував у власності інших господарів. У 1925 році сюди приїхав молодший брат письменника Хома і, побачивши родинну хату в поганому стані, почав ремонтні та реставраційні роботи. Хома Михайлович став першим директором музею, а згодом його змінив на цій посаді молодший син М. Коцюбинського – Роман.

 

В музеї налічується близько 9000 експонатів. Експозиція розміщується в 5 кімнатах, де висвітлюється, у хронологічному порядку, життя і творчість цього видатного письменника. Є тут, зокрема, оригінал свідоцтва про народження Михайла Коцюбинського, протокол про присвоєння письменнику звання народного учителя, малюнки до повістей Коцюбинського, а також вишивку, кераміку та предмети побуту тих місць, які відвідував класик.

На обійсті Коцюбинських досі ростуть 300-літні лип та груші-глеки, які посадив ще дід письменника, також привезені письменником з мандрів субтропічні агави, тамариск і вічнозелена магонія падуболиста. Біля музею встановлено пам’ятник М. М. Коцюбинському.

Палац та парк княгині Щербатової (м. Немирів) був закладений в 1885 році княгинею Марією Щербатовою за сприяння чеського архітектора Іржі Стібрала і зводився до 1917 року.

Будівельним матеріалом для зведення прямокутної будівлі неокласичного стилю послужив вапняк. Уздовж фасадів, візуально розділених безперервними горизонтальними смугами (стрічковим рустом), зведені прогулянкові тераси напівкруглої форми.

У 1956 році здійснено реставрацію будівлі, яка повернула палацу його колишню велич. Довкола палацу – дендропарк площею 85 га, де на зеленому килимі зростають понад 80 видів дерев і кущів, найбільш часто тут зустрічаються бук, дуб, ялина, граб, ялиця, ясен, кавове дерево, платан тощо.

Комплекс пам'яток архітектури і містобудування національного значення «Мури» (домініканський та єзуїтський монастир) розташовані в історичному центрі Вінниці. Домініканський монастир датується 1624 роком – спочатку дерев'яний, він входив до складу оборонного комплексу Вінницьких мурів. У 1760 році перебудований на цегляний костьол, в 1831 році закритий владою Російської імперії. Донині збереглися костьол, печери і оборонна вежа.

Свято-Преображенський кафедральний собор, розташований поруч, є національною пам'яткою архітектури і головним храмом Вінницької єпархії Української Православної Церкви (МП). Спочатку в цій величній споруді містився домініканський кляштор, та в 1832 р. сюди перевели першу соборну церкву зі старого дерев'яного приміщення.

Перші польські домініканські монахи з'явились у Вінниці в 1630 році. У часи визвольної боротьби Богдана Хмельницького вони залишили монастир і повернулись лише вкінці XVII ст. У 1758 році брацлавський земський суддя Грохольський звелів побудувати для них кам'яний костьол. Але в 1831-1833 роках, після переходу Вінниччини під владу Росії, монастир скасували.

Єзуїтський монастир (1610 р.) теж входив до складу оборонного комплексу Мури. На його території розташовувались костьол, колегіум та келії. Нині приміщення займають краєзнавчий музей і обласний архів. У нішах коридорів та підземель Вінницьких мурів виявлено давні поховання ченців.

Ставка Гітлера Вервольф (смт. Стрижавка Вінницького району) призначалася для керування військовими діями на Східному фронті, а деякі дослідники припускають, що навіть для подальших бойових дій у напрямку Ірану та Індії.

Будівництво ставки Гітлера "Вервольф" у 8-ми кілометрах на північ від Вінниці велося з грудня 1941 року по червень 1942 в умовах повної секретності. Перша черга була здана в експлуатацію у квітні 1942 року.

Історичні джерела свідчать, що в будівництві брали участь німецькі фірми-підрядчики, які зводили головні секретні роботи, вільнонаймані громадяни європейських країн — з Німеччини, Польщі, Голландії, а військовополонені Червоної Армії і місцеве населення були задіяні на роботах зі спорудження котлованів, видобутку граніту в кар'єрах поза центральною зоною. На об’єкті працювало понад 10 тисяч радянських військових.

Вінниця – затишне і зелене місто. Традиційно вінничани і гості міста відпочивають у численних скверах і парках. Так, у середмісті, в районі водонапірної башти і Меморіального комплексу Слави розташований сквер Козицького з оригінальним пам’ятником архітектору Григорію Артинову. А головним міським парком Вінниці є Центральний міський Парк культури і відпочинку ім. М.Горького. На території парку розташовані численні монументи: М. Горькому біля центрального входу, воїнам-афганцям, січовим стрільцям, загиблим міліціонерам.

У вінницькому мікрорайоні Вишенька розмістився великий Парк Дружби Народів, неподалік Вишенські озера, також Ботанічний сад на території Національного музею-садиби М. Пирогова.

Багата Вінниця і на пам’ятники. Це і 10 погрудь на алеї видатних земляків у Центральному міському парку, і пам'ятник Василю Стусу біля оригінальної адмінбудівлі, яка має назву «книжка», і пам'ятний знак «Пісня» біля міськвиконкому, і бронзовий Художник з песиком на вулиці Артинова…

Вінницька картинна галерея презентує гарну колекцію творів мистецтва. Обласний Краєзнавчий музей пропонує погляд на життя на території Вінницької області за 2000-літній період. Тут навіть є цілий кістяк мамонта.

Музей воїнів-афганців знаходиться у колишній водонапірній вежі з червоної цегли.

Найбільший костьол Вінниці, в якому служби проходять українською та польською мовами під звуки органу, розташований на центральній вулиці Соборній майже навпроти православного собору.

Серед найновіших туристичних принад міста – фонтан ROSHEN, збудований в руслі річки Південний Буг поблизу острова Кемпа (Фестивальний). Це єдиний «плавучий» фонтан в Україні, його унікальність полягає в так званій «зимуючій технології», яка дозволяє опустити конструкцію під лід. Використання лазерного проектора з екраном, що складається з водно-повітряної суміші, дозволяє демонструвати на фонтані відео у форматі 3-D. Цьогоріч 19 жовтня фонтан ROSHEN презентував першу українську програму «Хвилі рідної душі» та завершив свій третій сезон.

Галина Сегеда, ВИННИЦА.info