Вінничанин з позивним «Таксист» розповів про вогняний «Щит Кіборгів» в АД-у

 Операція з порятунку рядового Андрія пройшла успішно! Нині наш земляк, якого минулого тижня волонтерам довелось вивозити із зони АТО до Вінниці, проходить курс інтенсивного лікування у військовому шпиталі. Тому про подробиці останніх боїв під аеропортом Донецька, загиблих друзях і «нравах» у лікарнях Сходу країни мінометник із позивним «Таксист» розповів журналісту Роману Ковальському прямо під крапельницею.

- Як вдалось прикрити «кіборгів»? Це правда, що вони викликали ваш вогонь на себе?

- Там справді був дуже крутий «заміс», який вже назвали новим Сталінградом. Останні тижні йшли позиційні артилерійські дуелі... А коли сепари і росіяни пішли на штурм аеропорту стало зовсім гаряче... Наші міномети і пушки працювали цілодобово, хлопці навіть не присідали, гатили із чого могли, але й цього було замало. Не вистачало важкого калібру, який з’явився лише в останні дні... До нас приїздив сам Турчинов, обіцяв спеціальний прилад для влучної стрільби, але поки що не прислав. Мабуть, там на горі в Генштабі зрозуміли, що захист аеропорту і кіборги вже на грані можливостей. А найстрашніший момент був тоді, коли нам дали нові координати для пострілів — це був новий термінал і ми фактично стріляли по своїх... Іншого виходу не було, бо на даху і четвертому поверсі засіли чечени та моторолівці. Може колись про цей день напишуть книги чи знімуть кіно, але вогняний «Щит Кіборгів» спрацював... Дякувати Богу своїх не побили, чужинців розтрощили в хлам!

- В суботу ти хоронив побратима Романа Корзуна... Інший друг — Андрій Моруга на операційному столі. Скільки ще триватиме ця війна?

- Андрій врятував всіх нас, Романа — не зміг... Бо їх завалило уламками бетонних конструкцій після влучання снаряду. В той момент мене вже везли в лікарню... Дякувати Господу, Андрій вижив, хоча втратив фаланги двох пальців, в нього поламані руки, під легенями сидять два осколки... Тому до Києва на прощання із Романом як міг поїхав я, точніше повезла на авто моя дружина. Це вже 7-мі похорони в нашому загоні, але, повірте мені, звикнути до смерті друга — неможливо!

- Це правда, що додому ти повернувся точно на день народження своєї доньки?                 

- Так, це було справжнє свято! І хоча я приїхав поки що без перемоги і не на зовсім, але для дітей тато вдома — це кращий подарунок. В цей день моїй меншій доці Владі виповнилось два рочки! І моя старша Софійка разом із дружиною Тетяною мене ледь не задушили в обіймах... Ці хвилини щастя і радості не передати словами! А ще якраз мені згадався той хлопчик — остання дитина в Пісках, що приходив до нас за хлібом... Як він, чи живий, чи ситий... Обіймаю своїх дітей, а думаю про нього.

- Як тебе лікували там і тут у Вінниці?

- Без мату дуже важко описати, що часто відбувається в лікарнях поблизу передової. Бо в Селідово хороші лікарі, чуйні волонтери, яких місцеві називають «наши Бандеры»... Але, чомусь, половина ліків, які нам виписували і давали чомусь давно прострочені... Ось фото із датами! Як таке може бути в країні, коли йде війна, коли йде боротьба за кожне життя ми не розуміємо. Та за таке під розстріл хтось має піти! А в Дніпрі (Дніпропетровську) за дві доби в шпиталі, в палаті із грибком на стінах мені виписали три пігулки і прямо запитали: «Андрій, тебе є кому забрати на Вінницю, бо тут ти не вилікуєшся...» Ось так мене евакуювали додому наші волонтери і друзі, так я потрапив додому на лікарняне ліжко. Скажу чесно, після Селідово і Дніпра тут у нашому військовому шпиталі справжній санаторій, чемні санітарки, є всі ліки, навіть самі дорогі... А там хоч і наші люди живуть, до тебе приходять, говорять українською, але вони все одно чогось чекають... Чого чекають? А хто переможе — Україна чи Росія! І я їм кажу — ми ПЕРЕМОЖЕМО! Вони буцім-то погоджуються, але в очах все одно страх... Такого у нас на Поділлі слава Богу не має...

ВИННИЦА.info