Вінничанин Юрій Ткачук 15-й раз їде своїм «бусом» в зону АТО

Волонтер каже, ще не виплатив розстрочку за придбаний транспорт, а вже поставив машину «на коліна». Його робота – розвезення вантажів в одному з вінницьких магазинів. Машина-годувальниця. Зізнається, що не шкодує про поїздки на війну.

- Залізо є залізо, - розповідає чоловік. – Дехто скаже, що я дурак. Товчу машину, за яку ще навіть не розрахувався. Раніше, можливо, я б так само думав. Але після першої поїздки до хлопців з «Айдару» змінився так, що сам себе інколи не впізнаю. Люди, які там, на передовій, для мене – золото. За них готовий не тільки транспортом пожертвувати. Треба просто хоча б раз поїхати і побути там з ними, почути, як «співають» ці чортові  «Гради», і тоді по-іншому будеш оцінювати те, що відбувається навколо тебе. І до людей буде зовсім інше ставлення.

У Лугандоні доріг нема

Нинішнього літа знайомий Юрія пан Володимир запропонував йому подивитися на інше життя. Юрій якраз переживав сімейні негаразди, тому охоче відгукнувся на пропозицію. Їхали  «бусом» друга. За словами співрозмовника, від Вінниці до міста Щастя 1047 кілометрів. Плюс там ще пару сотень намотує. Бо вантаж розвозять по різних містах. Після кожної поїздки на спідометрі добавляється не менше як 2,5 тисячі кілометрів.

- До Харкова дорога нормальна, - каже Юрій. – Після Харкова ще можна їхати без вибоїн до Чугуєва. А далі не дороги, а тільки одна назва. У Лугандонії, як тепер називають Луганщину, доріг взагалі нема.

Місто Щастя цієї області чоловік згадує з важким серцем. Нині там стоїть батальйон «Айдар», де воюють багато вінничан. Юрія зустрічають і проводжають як свого. Під час останньої поїздки його проводжав Олександр Захарчук з хлопцями. Каже, міцно обнялися на прощання, потиснули один одному руки.

-Якби ж то я знав, що бачимося з Сашею останній раз, - сумно зітхає Юрій. – Повернувся додому, а мені дзвонять, що Саша попав під обстріл «Градів».  Вдень над містом бачили  безпілотник «сепарів». З його допомогою зафіксували наші блокпости. На ніч Саша заступив на чергування разом з побратимом з Тернополя, його звали Слава. Було холодно і хлопці сховалися в автомобіль зігрітися. Один постріл прийшовся рядом, а інший влучив прямо в колесо. Обидва бійці загинули одразу.

Хабар на блокпосту

Після Харкова починаються блокпости. На кожному – обов’язкова перевірка. Буває, проїхати їх вдається швидше.

- Коли є можливість, бійці кажуть пароль, - продовжує Юрій. – Тоді досить зупинитися, назвати його – і пропускають, можна їхати далі. В інших випадках стандартна процедура: звучить команда «Руки на руль!», а далі відповідаєш на традиційні питання, звідки їдеш і куди, що везеш, можуть бути ще деякі. Буває, проводять огляд. Залишаю на кожному посту трохи цигарок, воду, особливо літом її просять. З вантажем для волонтерів довго не затримують, хоча…

Одного разу на блокпосту до Юрія стали придиратися так само, як це інколи роблять наші доблесні «даішники».

- Чергують всі в камуфляжах, - розповідає чоловік. – Хто вони і звідки, не зрозумієш. З їхньої  розмовної «тягучки»  відчув, щось їм від мене треба. І не помилився. Один просить солярки. Кажу, як я можу її з бака зцідити,  це справді нереально. Вони це й без мене знають. Тому наступна фраза прозвучала, щоб дав на солярку. Я дістав сто гривень і віддав. До місця призначення залишалося приблизно 20  кілометрів. Цю дорогу мене колотило від несправедливості. Які ж падлюки! Люди збирають по гривні для бійців. Дають малі й  старі. Сам бачив, як бабусі розгортають свої носовички, дістають звідти декілька зіжмаканих купюр, просять передати синочкам, а ці, як і раніше, продовжують обдирати. Волонтери скидаються на те, щоб заправити машину. У мого «буса»  витрати 13 літрів солярки на сто кілометрів. Порахуйте, яка це сума – більше тисячі кілометрів в один кінець.

Не стримався Юрій, щоб не розповісти про це «айдарівцям».  Їхня реакція вразила не на жарт. Каже, хлопці, зірвалися, ніби по тривозі. Посадили мене у свій автомобіль – і рвонули на блокпост. Поклали всіх на землю так швидко, що ті навіть оком не моргнули. Того, хто вимагав хабара, забрали з собою. Але спершу надягли наручники. Перевірили кишеню, а там вже пачка купюр різного номіналу.

Не буду розповідати, що вони потім з ним зробили. Фінал цієї історії такий: з батальйону написали листа на попереднє місце служби – хабарник прибув чи то з Кіровограда, чи з Полтави , щоб приїхали і забрали свого служивого. Раніше він працював у ДАІ. 

- Думаю, що після тієї роботи, яку провели з ним «айдарівці», у хабарника до кінця  днів відпало бажання зазіхати  на чуже, - каже Юрій. 

Скільки  платять?

Словянськ, Дебальцево, Краматорськ, Щастя, Трьохізбенка – це ті населені пункти на Донбасі, куди найчастіше  гнав свого «буса»  вінничанин. Як його знаходять волонтери? Передають інформацію за принципом «від вуха до вуха». Під час нашої розмови телефонували з одного з бюро подорожей, просили заїхати забрати зібрані речі. Дзвонив також знайомий Юрія. Запитував, чи не матиме можливості на зворотному шляху заїхати у Дебальцево. Звідти перебирається до Вінниця сім’я. Треба перевезти домашні речі.

- На зворотному шляху зі мною неодмінно їдуть бійці, - пояснив Юрій. – Кому по дорозі, добираються додому.  Або їдуть до Харкова, а там уже пересідають на поїзд. Я поралив шукати диспетчерів з вантажних перевезень. Ми одного разу знайшли у такий спосіб 10-тонний грузовик. Він привозив з Харкова у Немирівський район якусь продукцію. Назад ми його завантажили по повній. Зібрали картоплю, цибулю, капусту, моркву, буряки. Він мав доставити їх тільки до Харкова, а далі ми б уже розвозили моїм «бусом», чи транспортом з батальйону. Але вдалося вмовити чоловіка доїхати до Щастя. Він довго не погоджувався. Навіть тоді, коли пообіцяли заплатити, скільки скаже. Під час розмови він запитав мене, скільки мені платять за поїздку. Я сказав – нічого не платять, я роблю це з власної ініціативи. У чоловіка очі стали великі. Він не міг повірити, що таке буває. Але саме після тієї розмови погодився їхати у Щастя.

Не зупиняйся на обочині

Війна внесла корективи навіть у Правила дорожнього руху. Принаймні так стверджує водій-волонтер. Каже, коли під час першої поїздки, хотів зупинити машину і для цього звернув на обочину, то напарник так закричав, що змушений був дати по гальмах прямо на трасі.

- З’їзд на обочину може бути смертельно небезпечним, - уточнює водій. – Сепари спеціально мінують їх для цього. Треба зупинитися – зупиняєшся безпосередньо на проїжджій частині. Тобі ніхто через це не стане дорікати, чи сигналити. Всі так роблять. Тому терпляче чекають.

Про те, як одного разу довелося рятуватися на задній передачі, щоб не опинитися під обстрілами,  розповісти про це детально не хоче. Каже, все ж закінчилося нормально, живий, здоровий. Не хоче виглядати перед бійцями хвальком. Переконаний, що частіше треба писати про тих, хто на передовій. Вони не тільки нас захищають, вони ще й мізки «вправляють» місцевим.

- Після того, як Гіркін пішов із Слов’янська, на нас місцеві дивилися, як Ленін на буржуазію, - згадує свої поїздки у це місто Юрій. – А розмовляли крізь зуби з невдоволеним виразом на обличчі.  Тепер, кажуть, що Богу моляться за нас. Запитую одного разу чоловіка, як мені вибратися з міста. Він спочатку пояснював, а потім каже: «Давайте я сяду з вами і покажу, так буде надійніше. А назад вже якось доберуся. Тоді й почув від нього, що наші хлопці не хунта, а справжні захисники і помічники».  Прикро, що не всі такої думки. Але вода камінь точить. Так і тут. Я щоразу, як є можливість, стараюся поговорити з місцевими. То в магазин зайду, то на вулиці до когось «причеплюся». Хочеться почути, чим дихає людина, і щоб вона дізналася, що ми нормальні люди. Їм би більше наших каналів. Тоді б очі більше відкривалися.

Якось у «Айдарі», у цей батальйон Юрій  їздить найчастіше, у нього відбулася серйозна розмова. Перед тим хлопці затримали «сепара» і знайшли в нього серед документів список автомобілів волонтерів. Серед них виявився номер авто нашого земляка.

- Хлопці порадили мені не жартувати з вогнем і деякий час залягти на дно або взагалі припинити поїздки, - розповідає волонтер. – Деякий час я справді не їздив. А тоді знов зібрався в дорогу. Як кажуть, що має бути, того не обминути.

- Щасливої дороги, Юрію! – такими словами щоразу проводжають його ті, хто проводжає його на схід. Ми теж приєднуємося до цих слів. З невеликим уточненням: «Бажаємо щасливих доріг усім волонтерам!» 

Віктор Скрипник, 20 хвилин