У Вінниці є свій «Шаолінь»

«Ушу поширене в усьому світі, тому допомагає багато подорожувати», - каже чемпіон України та срібний призер Чемпіонату світу з ушу Руслан Нагорнюк.  Проте, після того як він побував у Китаї, ще більше полюбив Україну. На думку Руслана – все має бути в міру та корисно.

- Що ж воно таке - ушу? Мистецтво битися, спорт, світогляд чи … східна секта?

- Ушу - це військове мистецтво. Головне - це бути в гармонії з собою і навколишнім світом. У нашому випадку заняття ушу можна трактувати як природній шлях самовдосконалення через спорт і естрадно-циркове мистецтво.

- Чому у нас зараз така мода на все східне? Китайська медицина, китайські бойові мистецтва, фен-шуй, навіть китайський новий рік… Дехто каже, що це все нам чуже, що ми копіюємо, мавпуємо.

- На мою думку, у нас теж є все те, що й на сході - і майстри-бійці, і народна медицина, і чудові звичаї… Але китайці молодці, що зуміли це зберегти і донести до нашого часу, на цьому вони міцно стоять і пишаються своєю культурою, також їхня держава підтримує таку позицію. А модно тому, що це справді гарно представлено і широко рекламується, а люди залежні певним чином від того, що їм нав’язується…

- Як відбулося твоє знайомство з ушу? Чи підтримали це захоплення батьки? Де ти починав тренуватися, хто були перші наставники? Яку маєш освіту, де навчався?

- Батько Іван Вікторович з дитинства мене тренував боєм в ігровій формі. Потім були перші фільми про ушу, перші тренування в школі, а потім другий тренер, який і досі мене тренує - Олександр Бей, справді видатна людина… Моя освіта - факультет фізичного виховання Вінницького державного педагогічного університету та театральна режисура Рівненського гуманітарного університету.

- Ушу поширене в усьому світі, тому, певно, допомагає подорожувати, бачити інші країни. Розкажи про цікаві враження та досягнення під час перебування за кордоном.

- Переважно подорожую за кордон саме завдяки шоу-виступам, які базуються на ушу. Кожна країна - це цікаві враження, але завжди, повертаючись в Україну, починаю все більше любити Батьківщину. Довелось побувати в Китаї (двічі), в Кореї, Польщі, Росії, Азербайджані, Об’єднаних Арабських Еміратах.

- І, звісно, окрема цікава тема - Китай. Доводилося змагатися з китайськими спортсменами? Чи переконав ти їх, що оволодів цим мистецтвом не гірше, ніж жителі Піднебесної?

- Українці теж сильні спортсмени і досить часто здобувають перші місця на чемпіонатах. Вперше я поїхав до Китаю (в Пекін) на міжнародний навчальний семінар з підготовки інструкторів ушу, в якому брали участь представники сорока країн. Друга подорож – до китайського міста Шиєн на Чемпіонат світу з ушу в грудні 2010 року (досягнення - срібний призер Чемпіонату світу з ушу). Так, мене тренували майстри з Пекінського інституту ушу, також чемпіонка світу Вей Ай Лінь, майстер Му Юй Чунь, та все одно найбільше мене навчив мій тренер Олександр Бей. Всі ці майстри справді видатні, а Олександр - українець, який вміє і знає, як навчати українців…   Китай - дуже екзотична країна, і все, що там бачиш, приємно вражає: архітектура, культура, чайна церемонія. Отримав чудові враження від Китайської стіни, місто Пекін та Шиєн, а також монастирів у горах Удан.

- То були буддистські монастирі, типу Шаолінь?

- І такі ми теж відвідували, а були просто монастирі, де ченці займаються духовними практиками.

- Напівжартівливе питання: ти не думав стати ченцем у китайському монастирі?

- Після Китаю мені ще більше сподобалась Україна. У них культура і архітекткура, а в нас люди чудові, природа. А в монастир для чого - для духовних практик? То це й у нас можна практикувати. Все, що нам, українцям, потрібно вже є у нас під носом - лише бери і насолоджуйся. Бог про це для нас подбав, просто потрібно бути більш уважними.

- Якісь екзотичні китайські страви довелось куштувати?

- Змію. І, звісно, рис. Кухня дуже різноманітна, все навіть важко пригадати. Китайці надзвичайно смачно готують м’ясні страви в солодких соусах. Креветки, салати - все солодке…

- Ти ще досить молода людина, але чимало твоїх вихованців уже досягли певних успіхів, декотрі й самі стали тренерами. Маєте підстави ними пишатися?

- Своїх учнів дуже люблю, адже вони мені наче рідні. Десять чоловік, які становлять основний склад моєї команди, прийшли до мене тренуватися у 7-8 років, а сьогодні їм уже по 21-22 роки. Кожним пишаюсь по-своєму, адже всі вони різні яскраві особистості, багато чого я сам у них навчаюсь.

- З якого віку діти приходять на заняття? Яку користь дають їм тренування? Адже це не лише самооборона?

- Наймолодшим моїм учням по три роки. Кожен, хто займається, бере від тренувань те, що йому або їй більш потрібно, всі вони вдосконалюють і зміцнюють - тіло, дух, емоційну стійкість. Наприклад, дитині спочатку може бути цікаво, але коли розпочнуться складніші тренування, вона може втратити інтерес. Тоді потрібно попередити про це тренера і, за потреби, підштовхнути до тренувань. Але підштовхувати потрібно тільки трішки - якщо дитина не хоче, то нехай займається тим, чим хоче, але обов’язково не забуває про якісь фізичні вправи…

- Які ще маєш інтереси, захоплення? Ким би ти міг стати, якби життя раптом не перетнулося зі спортивною та тренерською роботою?

- Мої інтереси: здоровий спосіб життя - фізичний, моральний, духовний, інтелектуальний, також книги, кіно, театр, активний відпочинок, подорожі… Проте не уявляю себе без спорту, тому все-таки став би тренером і спортсменом, адже моя душа цвіте і пахне лише тоді, коли я роблю те, що роблю сьогодні.

ВІННИЦЯ.info