Тема «табу». Про інтимне життя в психоневрологічних інтернатах

Особисте життя підопічних психоневрологічних інтернатів (ПНІ) дуже рідко потрапляє в центр громадської уваги. Але не тому, що особистого життя в них немає, а швидше тому, що ця тема табу. В «СССР секса нет». Пройшло 30 років, відколи немає тієї країни, а постулати, яким жили збереглись в «закутках» установ сучасної України.

Мешканці ПНІ не просто хочуть любитись, вони це роблять. Без приватності, належних умов та інколи, згоди партнера. Щоб уникнути небажаних вагітностей, адміністрація інтернатів намагається контролювати своїх підопічних, не дозволяючи жінкам та чоловікам залишатись наодинці.

Це є порушенням їхніх прав, вважає Президент Всеукраїнської громадської організації «Осіб з інвалідністю-користувачів психіатричної допомоги «Юзер» Руслан Імереллі.

Журналісти Вінниця.info попросили громадського активіста розповісти про те, як влаштоване особисте життя людей, що потребують психоневрологічної корекції.

«Особисте життя мешканців психоневрологічних інтернатів, в принципі, ніяк не влаштовано. Ніхто з ними не спілкується на інтимні теми, ніхто не розказує про секс, про види контрацепції. Потреби в сексі вони мають. Це природньо. Дехто навіть страждає від гіперсексуальності. Перша інтимна практика, зазвичай, відбувається в них ще в дитячому віці, в дитячих будинках. Багато хто з них був жертвою сексуально насилля, причому мова йде як про жінок, так і про чоловіків. Але вони бояться про це говорити. Мовчать про те, що над ними познущались. Найпевніше вони залякані самими ґвалтівниками, на них можуть тиснути і медпрацівники установи» - розповідає Руслан Імереллі.

Презервативи до закладів привозять громадські активісти.

«Я розумію, що ця проблема існує. Тому, заручившись підтримкою закордонних партнерів, ми привозимо до психоневрологічних інтернатів презервативи. Я вважаю, що так має бути! А самі мешканці знають, що це таке, як їх застосовувати. Про випадки примусової стерилізації чи встановлення жінкам протизаплідних спіралей або про примусові аборти, я не чув».

Руслан Імереллі згадує, що, як мінімум, один випадок народження дитини мешканкою психоневрологічного інтернату на Вінниччині все ж був.

«Це було багато років назад в Стрижавському інтернаті, я приїхав туди з моніторинговою місією міжнародного фонду захисту прав інвалідів США. Ми побачили там дівчину, яка була вагітною вже на великому терміні. Її визнали недієздатною, а дитину забрали в «Малятко». Недієздатність, насправді, не знімає відповідальності за виховання дитини, закон не передбачає цього. Якщо людина сама не спроможна через фізичний чи психічний стан виховувати дитину або недієздатна, то відповідні служби повинні допомагати їй виховувати цю дитину. А в нас немовля одразу забирають, щоб не було ніяких подальших проблем. Я вважаю це за дикість і непрофесійний рівень соціальних служб».

Закордоном давно існують сурогатні партнери. Їх головне завдання - показати клієнту, як вести самостійне сексуальне життя. У нас же для користувачів психіатричної допомоги навіть роз’яснювальні бесіди не проводяться.

«Секс в ПНІ ніхто не обговорює. Працює порочний принцип: нібито якщо не розповідати підопічним про інтимну сторону життя, то вони не будуть задавати зайвих питань і проявляти інтерес до сексу. Це не так. Без освіти також неможливо боротися з сексуальним насильством. Люди, що довгий час проживають в інтернатах, можуть мати слабке уявлення про свої і чужі особисті кордони, так як ця тема ніяк не обговорюється. В принципі, система психоневрологічних інтернатів взагалі не передбачає турботу про особисті кордони людини, про гідність особистості. Вона багато в чому націлена на придушення волі, бажань. На те, щоб зробити людей, які там живуть, зручними» - наголошує Руслан Імереллі.

За словами Руслана Імереллі мова про облаштування окремих кімнат, навіть не йде. Адже все це потребує додаткового бюджету.

«Я не раз піднімав цю тему перед адміністрацією. Але все зводиться до банального – нема коштів. Тому, я думаю, на приватність людям з психічними вадами розраховувати ще довго не прийдеться. Як наразі вони займаються сексом? Ну, певно, чоловіки кличуть до себе в кімнату жінку, а сусідів по ліжках просять вийти. Це кращий варіант розвитку подій. А може бути й гіршим: де зловив, там і «полюбив».

Найпоширеніший спосіб регулювання сексуальних відносин між клієнтами інтернатних закладів - запобігання. У різностатевих інтернатах адміністрація може закривати відділення на більшу частину дня. Завдяки цьому жінки і чоловіки бачать один одного досить рідко.

«Життя людей з ментальними особливостями повинне бути максимально наближене до нормального. Потрібно прагнути до того, щоб людям з психічними особливостями були доступні звичайні повсякденні практики і життєвий цикл, який передбачає в тому числі створення сім'ї. На Вінниччині мені відомо лише про два випадки одруження таких людей: перша пара живе в Жмеринському психоневрологічному інтернаті, їм там облаштували окрему кімнату і все необхідне для подружнього життя. А друга пара – це мій рідний брат Віталій, він знайшов собі кохану в тому ж Жмеринському інтернаті. Тобто на декілька сотень людей з психічними вадами всього дві пари», - каже Руслан Імереллі.

Для свого брата Руслан Імереллі організував справжнє весілля з гарною сукнею для нареченої, розписом в РАЦСі, застіллям більше ніж на тридцять чоловік та відео- фотозйомкою.

Показуючи весільне відео, яке, до речі, перекладено, трьома мовами й зареєстроване на трьох міжнародних кінофестивалях, як документальний фільм про людей з психічними вадами, Руслан не стримує сліз. На відео щасливі молодята не перестають обійматись.

«Мій брат з народження мав проблеми зі здоров’ям, народився з ДЦП. Навчався в Тиманівській спеціалізованій школі-інтернаті. Після випуску, коли почалось статеве дозрівання з’явились проблеми: він ходив по вулиці, хапав жінок за сідниці, казав «давай кохатися». Це жахлива проблема. До нас приходили чоловіки цих жінок, погрожували розправою, хотіли його бити. І хоча він безневинний, не всі це розуміють. А чому така ситуація трапилась? Тому що в інтернаті з ним ніхто не говорив про сексуальне життя. Такі діти часто керуються лише природніми інстинктами. В звичайних школах про секс хоча б бігцем розповідають, а в спеціалізованих школах ця тема не піднімається взагалі. Я сам йому все пояснював. Згодом в мене виникла ідея брати його з собою в поїздки по інтернатах. Там він знайомився з іншими дітьми. Саме в такій поїздці він знайшов свою дружину».

43-річний Віталій та його 42-річна дружина Ольга дуже контактні. Свої першу зустріч та симпатію запам’ятали на все життя.

«Я приїхав в Жмеринку, гуляв там і побачив Олю. Дуже сподобалась мені. Я її запитав, як її звати, вона сказала. А потім я приїхав на концерт, Оля дуже гарно танцювала євреїські та грузинські танці. Я закохався в неї. Їздив декілька разів до неї, вона до мене у Вінницю приїжджала. Тоді я став на коліно, в мене була справжня обручка і я запитав, чи вийде вона за мене заміж. І вона погодилась. В нас було гарне весілля з танцями. Тепер ми багато гуляємо разом. Ходимо в парк і в церкву» - із захопленням розповідає Віталій Кяпп.

Його дружина Ольга – повноцінна господиня: готує їсти, прибирає в хаті, слідкує за котом та сімейством шиншил. Допомагає поратись в квітнику Руслану Імереллі – «батьку», як називає його Оля. Все своє життя Оля провела в інтернатах. Каже, рідні батьки давно померли. Має ще 5-ро братів та 5-ро сестер, бабусю та дідуся. Всі вони проживають у Шаргороді. Спілкуються нечасто.

Жінка з радістю розповідає про свої вільні прогулянки з Віталієм, про те, як він їй робив пропозицію, наче в романтичному кіно. І постійно наголошує на свободі дій.

Коли ж заходить мова про стосунки з чоловіками в інтернаті, Оля на одному дусі випалює: «Не можна».

«Ні-ні. Не можна. У нас в інтернаті є чоловіки. Але нам не дозволяли з ними багато говорити. Не можна цілуватись з ними чи обійматись. Не можна», - повторює Ольга.

Руслан Імереллі розповідає, що Ольга зуміла за декілька місяців опанувати всі хатні справи. Адже тут їй дозволяли пробувати, робити помилки і просто жити в соціумі.

«Насправді близько 40% мешканців психоневрологічних інтернатів можуть безпроблемно жити в суспільстві. Звичайно, їм буде потрібна допомога соціальних працівників, а з цим в Україні є наразі проблеми. Соцпрацівники, зазвичай без профільної освіти, а зарплатня – копійки. От і маємо замкнене коло».

Вінниця.info, фото Руслана Імереллі