Світлий образ печалі або добре слово про похоронну службу

 Для кожного з нас настане той день, який усі називають останнім.  Потому буде сум останньої дороги.  Неодмінно! Правда, у безбережжі радянського атеїзму ця діалектика обов'язково супроводжувалася Голгофою похоронного безладдя, ритуалом цілої низки мук, коли на родичів покійного, розчавлених бідою, падала ще й гора несподіваних, дрібних і великих клопотів, які  в напівбезтямному стані доводилося вирішувати швидко і негайно. Добре, якщо поряд - надійні друзі чи дружна родина, а якщо цього нема?

  З похорону людина виходила або в рясних боргах, або обдертою як липка. Це був принизливий рубікон морального і матеріального пограбування. І , коли зовсім недавно померла дружина мого приятеля, та ще й удосвіта, у суботу, я мимоволі жахнувся: "Що він робитиме?" До кого побіжить? Кого покличе на поміч? Ніяких же родичів!"

 Я, власне кажучи, боявся навіть негайно телефонувати, щоб дати чоловікові бодай трішечки отямитися. Та яким же було моє здивування, коли через кілька годин він у стані цілковитої (можливої за таких обставин) рівноваги сказав, що турбуватися нема чого, робиться все як слід, не треба ніякої допомоги, працює професійна ритуальна служба. Слово честі, я зрадів. З плечей зійшло почуття провини за те, що мені щось належало робити (та ще й у вихідний), а я не знав що. Потім, уже під час похорону, хтось зронив ім'я Михайла Паньківа, і аж тоді до мене дійшло, що це він - чоловік нашої  колежанки Людмили Паньків з державного телебачення - є директором Вінницького центру ритуальних товарів і послуг "Реквієм".  Уперше за своє життя я почув добре слово про ритуальну службу з вуст тієї частини суспільства, яка від неї завжди страждала. Отоді  й відбулось це інтерв'ю.

- Михайле Івановичу! У Вашій біографії був факультет фізичного виховання і початкової військової підготовки Вінницького педінституту, посада військового  керівника і заступника директора з військово - патріотичного виховання у залізничному технікумі, крутий бізнес автоперегонів, а тепер,  ось уже шість років - несподіванно тиха, але далеко не затишна і не комфортна заплава ..... 

  - Мушу сказати, що комфорту і затишку я не шукав ніколи. Шукав справу, яка б мені була цікавою. Особливої несподіванки в цьому виборі теж нема.  Виріс і народився в гірському селі Головецьке Сколівського району  Львівської області. Це там, де знаменита "Маківка".  У роки Першої світової тут у бою з ворогом героїчно полягли і схоронені на гірському перевалі українські стрільці. Тут, під  небом, живе істинно віруючий народ, і тому я - дитина Божа 1966 року народження, молюсь і ходжу до церкви.  У нашому селі жодної людини не поховали без покути гріхів, псалтиря і панахиди - іншими словами, без замкнутого циклу життя, прийнятого в православ'ї  та в інших релігіях і визнаного священним. Тому нічого дивного : ця дорога - моя.

  Замолоду я займався моральним і фізичним вихованням  молоді у військово-спортивному клубі, улюбленою справою було створення цих клубів у Вінниці, маю розряди з кількох видів спорту. Коли розвалився Радянський Союз  і з'явилась можливість  поліпшити матеріальний добробут сім'ї, я під час  літніх канікул почав виїжджати за кордон, а позаяк я  з сільської колгоспної сім'ї,  де троє дітей, що змалечку навчені не лінуватися, то не цурався найчорнішої роботи і за літо, не розгинаючись, заробляв у капіталістів стільки, що сім'ї вистачало на рік.  А потім почала вибиратися з Європи наша окупаційна армія, і офіцерам, прапорщикам, сержантам дозволили  вивозити з собою легкові машини. Я допомагав хлопцям, які не вміли  самі їздити, потім перегони машин  з Європи стали моїм бізнесом, трохи пізніше - уже й крутим. Мої маршрути пролягали із Західної Німеччини, Італії, Бельгії, Голландії в Україну.  Набувши досвіду, як кажуть, набравши обертів, почав доставляти класні, елітні автомобілі. Одним з них була ексклюзивна "Хонда", придбана персонально з рук генерального директора центральної європейської фірми концерну "Хонда".  Заможний покупець, який замовив машину, зажадав, щоб її поставили на автосервісне обслуговування в Києві, і це як виняток було зроблено.

Я володію німецькою, і тому мої духовні інтереси не обмежувалися розкішними іномарками - активно вивчав духовний світ Заходу, зокрема релігійну обрядовість. Стан їхніх кладовищ, доглянутих із винятковою охайністю, просто вражав. Там уперше я звернув увагу, як чітко, злагоджено, вищою мірою делікатно й інтелігентно працює похоронна служба - можна сказати, що саме в ній зосереджені філігранні здобутки людської духовності. Ніякої мирської суєти, спалахів невдоволення, гніву, образ - настрій і поведінку задають професійні службовці в тісному контакті зі священиком. Усе тут регламентовано, передбачено, зважено, все задовольняється. Мені це настільки сподобалось, що ще там,у Німеччині, вперше виникло  бажання спробувати і себе на цій ниві, аби ця служба і на нашій землі перебувала в такому ж стані. Довго й не вагався - готовий був покинути свій тяжкий (інколи й смертельно небезпечний) бізнес.

  Але тут сталася смерть у родині мого друга, і мені впритул довелося зайнятися похороном - від підбору місця, копання ями на кладовищі до бігання за документами, батюшкою, хустинками. домовиною, транспортом, виносу покійника, організацією поминального обіду. Усім цим, звичайно, у місті займалися. Але окремі люди або групки людей. А між ними - відстань, час, нерви,  і на кожному кроці - гроші, безсоромно великі. Тобі  ніколи у це вникати - скрізь переплачуєш, а переплативши, ще й дякуєш сердечно за те, що зробили ласку, послухали. виручили.

   Після того випадку я сповна збагнув, наскільки ця служба серйозна, вкрай потрібна, але вульгарно занедбана сімдесятьма роками тотального атеїзму. Більше того, вона опинилася, так би мовити, в сфері  байдужості й навіть презирства. Займатися покійниками, їхніми гідними проводами в останню дорогу вважалося чомусь майже ганебним заняттям: "Заробляти на покійниках? Та це ж яку ж совість треба мати?"  Навіть той, хто виготовляв  пам'ятники, не зізнавався, що він - господар промислу. Люди працювали, заробляли, а господар ховався - соромно і боязко за можливі наслідки.

  Ми у сім'ї довго думали, перш ніж узятися за цю справу. І все одно не уникнули шоку. Дізнавшись, що це ми створили центр ритуальних товарів та послуг, вчорашні друзі переходили  при зустрічах  на інший бік вулиці, обминали нас , як  небезпечно хворих;  на наших двох доньок деякі ровесники дивились осудливо. Може, й досі відверталися б, аби ми займалися своєю справою мляво, не енергійно.  Але я вирішив створити не якусь артіль чи цех для проби. Ми вклали у справу всі наші заощадження і заснували  центр цілодобової роботи з таким спектром товарів і послуг, що це стало для Вінниці справжньою революцією. Коли, який день,в яку пору доби не увійшла б до  вашого дому очікувана чи несподівана біда, телефонуйте до мене, Михайла Івановича Паньківа, в Реквієм на (067) 430-12-27. Ваше горе не застане нас зненацька,  ми - вартові вашої біди і негайно прийдемо на допомогу.  Підкажемо, як усе організувати, дамо розпорядника, компетентних людей, оформимо всі документи, помиємо покійника, навіть зробимо йому макіяж у нас в центрі чи вдома, забезпечимо прощальною  кімнатою, якщо з  певних причин покійника не можна тримати в останню ніч удома, запросимо священика (причому будь-якої конфесії), людей, які читатимуть псалтир, організують панахиду, винесуть покійника в день похорону. Звісно, забезпечимо і транспортування померлого та всі необхідні ритуальні потреби за помірними, цілком доступними, прозорими цінами.  Замовимо навіть поминальний стіл у кафе «Поминальне»  або в будь-якому ресторані чи їдальні міста. 

   Повірте, на тих похоронах, що забезпечуються центром "Реквієм"  набагато менше сліз, ніж на інших. І це  пояснюється тим, що зовсім немає тієї нервової шарпанини, що вимучує зазвичай людей, приголомшених не тільки горем, на якому сім'я мала б зосередити всі свої духовні сили, а й супроводом обтяжливих турбот, які відволікають і забирають енергію, ображають своєю нестерпною  буденністю. Знімаючи з ваших плечей тягар другоряддя, ми дозволяємо вам спокійно перейматися нюансами прощання, спогадами останніх хвилин, цілком перейти на хвилю духовності, образ вашої печалі стає світлим і незахмареним. І це не просто слова. це - істина.

   Михайло Паньків має величезну теку відгуків і подяк саме за сердечне обслуговування під час похорону за оце цілковите вивільнення часу від полови дріб'язку, бо головним стає прощання і тільки прощання з тією людиною, яка полишає землю з усіма її гріхами, негараздами, турботами і переходить у світ безгрішшя і досконалості.

- Якщо немає ніяких нарікань, а лише - подяки, з якими приїздять, приходять, телефонують, - розповідає Михайло Іванович, - то це найліпша ознака якості нашої роботи, свідчення того, що ми на правильній дорозі. У нас уже достатньо заявок, так би мовити, на майбутнє. Позаяк життя коротке, а вартість послуг у ньому має властивість дорожчати, то ми укладаємо угоди з тими, хто хоче усе підготувати й оплатити сьогодні, щоб не обтяжувати родину додатковими турботами згодом. Бог прийме вас до себе через 10-15 років чи й пізніше, а вартість ритуальних послуг залишиться тією, яку ви оплатили сьогодні. Це вже - світовий досвід у центрі "Реквієм".  Поки що така термінологія у нас звучить і сприймається трохи дикувато, але тільки тому, що ми теж поки що напівдикі у світі віри, культури і духовності.

   - Ця робота приносить вам насолоду?

   - Питання, мабуть, треба ставити під іншим кутом зору. Йдеться не про насолоду. Я не міг би працювати, аби мене втішила людська смерть чи принаймні кількість смертей. Люди народжуються і вмирають, це  процес природний.  Моє завдання - влаштувати гідний, цивілізований  фінал цього процесу. Похорон потрібен не мертвим, похорон - дійство для живих: ось головна сутність. Щоб проводжали з просвітленими обличчями, добрими словами і почуттями, щоб в очах освітилося: людина прожила свій вік гарно, іде в потойбіччя спокійно, її життєва дорога була правильною, діти і внуки її люблять, пам'ять про неї  шануватимуть  стільки, скільки житимуть на землі. Треба робити все, щоб ці високі слова і почуття були аурою і змістом похоронного проводжання. Врешті-решт, це мистецьке досягнення. І коли ми з дружиною бралися за нинішню справу, то мета була саме такою. Упосліджене, занедбане, загублене підняти, розбудувати і довести до найвищого рівня досконалості. Тому кожна подяка, радість зі сльозами на очах - це найвища нагорода і оцінка наших скромних зусиль: ми робимо свою непросту справу так, що це подобається людям.

- Кажуть, що ви  уже беретеся і за обслуговування інших міст?

- Так. Доставляємо покійного з відповідними послугами в будь-який кінець України. Складнішою виявилася  проблема поховання іноземців. Родичі їхні не знають мови - це перешкода. Але "Реквієм" узяв на себе усі турботи. Така специфіка. Потрібна цинкова труна, герметично закрита, запаяна. Шість днів йшло на її виготовлення (тепер маємо готові). Маємо також холодильну камеру.

   Приїхавши з іншої країни, родичі померлого не знають, куди  піти,  що робити. А ми допомагаємо їм в оформленні всіх необхідних документів.  Маємо своїх представників в аеропортах.  Супроводжуємо вантаж до місця поховання. Уже поховали трьох людей з Туреччини, двох з Австрії, йорданського студента, який втопився у Вишенському озері, німця, китаянку.Найскладнішим було поховання вінничанина в Італії, коли довелося вдаватися навіть до ексгумації.

   Випадок винятковий. Вінничанка розлучилася з чоловіком і виїхала до Італії, залишивши сина  під наглядом бабці й дідуся. Влаштувалася вона за кордоном непогано, вийшла заміж, завагітніла, регулярно надсилала дитині посилки з товарами і грішми. Це дозволяло синові вести свій спосіб життя. Була компанія. Якось, коли, за розрахунками приятелів, уже мав надійти черговий "транш" , вони вирішили його відібрати, а оскільки посилки не виявилось, то не повірили і вбили хлопчину. Вагітна мати не могла приїхати. На біду, сина схоронили без неї, а коли вона з розпачу і відчаю нервово захворіла і вже не могла й мріяти  про персональний приїзд на Батьківщину, то почала домагатися, щоб дитину перевезли до неї і перепоховали в Італії. Новий її чоловік , мабудь багата людина. Купили місце під могилу в центрі Рима, оплатили ексгумацію тіла у Вінниці, а ми провели всі підготовчі роботи, виконали всі залежні  від України процедури, відправили вантаж - 200 до Рима, а там ... тіло адресатові не видають. З'ясувалося, що треба ще дозвіл  італійского  консула в Україні, а він має право видавати такі дозволи тільки на італійців, а тут привезли українця.

    Це було три року тому на Великдень, - розповідає Михайло Іванович. - Я з сім'єю у матері в горах. Мені телефонують із Рима, що така ось оказія. Люди з Рима приїхали за тілом цієї дитини, вийшли на консула, а він каже, що легше когось поховати на Місяці, ніж українця в Італії. Нема такого закону.

   Я в розпачі. Спасибі мобільному зв'язкові. Господь управив так, що мені спало на думку звернутися до впливових друзів у Києві - вони приятелюють з українським послом в Італії. Але той на Великдень подався на Лазурний берег до Франції і не відповідає. Тоді знайшли його матір. А в неї - конфіденційний телефон сина. Наш посол попросив італійського консула прийняти моїх київських друзів, вони переконали італійця звернутися до свого Міністерства закордонних справ на той предмет, чи нема у їхніх законах якоїсь такої лазівки, щоб ситуацію "розрулити " позитивно. Знайшли там нарешті знавця італійських паперів, які дозволяли щось там підписати заднім числом, поставити печатку і одержати довгожданну візу.

   Випадки бувають просто неймовірні. З Росії до родичів у Тульчин минулої зими  приїхав студент, пішов лютими морозами до лісу, заблукав і замерз.  Його довго шукали, хвора мати тим часом умирала з відчаю. Коли нарешті дитину знайшли, то один добрий чоловік, не знаючи порядків, погодився в телефонній розмові доправити тіло її сина власною машиною до Росії. Але Росія - це зарубіжжя, на яке  розповсюджуються закони про іноземців, а тут - уже і цинкова труна і маса документів в інстанціях, спеціальні дозволи. Іншими словами, справа дісталася Михайлові Паньківу.  Перебуваючи уже в стані високотепературної напруги, мати плакала і ридала, обіцяючи  за тіло сина віддати навіть двокімнатну квартиру , а коли Михайло Іванович ціною надзусиль вирішив її проблему у можливо стислі строки, вона , дещо отямившись  від горя, приїхала до Вінниці зі своїми родичами, щоб показати їм, які люди очолюють "Реквієм".

   Добродійний список Михайла Паньківа довгий. Як це не парадоксально сприймається у нашому розхристаному  суспільстві без керма і моральних засад, але у його служби вже є черга з тих людей, які бачили його роботу.  Просять, коли настане їхній час, щоб в останню дорогу їх супроводжували люди з "Реквієму".

   - Хто ваші батьки, Михайле Івановичу ?  Хто виплекав вашу душу ?

    - Мій тато - колгоспник з гірського села  Головецьке, людина, яка щиро вірила в Господа, палко сповідувала добро, була бажаним старостою на всіх сільських весіллях, вміла краще за будь-якого сучасного тамаду мовити розумне  і доречне слово до батьків і молодят.  Якщо Іван Паньків не йшов на якесь весілля, то це щось означало - туди йшов мало хто, це була оцінка.  Я кожен свій крок робив з батьківського  благословення.  І знаю, що він  порадів би,   дізнавшись якою справою займається його син.

Іван  ВОЛОШЕНЮК