Сценарист-редактор телешоу «Самый умный» Григорій Сиротюк поставив нову виставу у вінницькому театрі

16 груд. 2013 10:22

Новини Вінниці Культура

Культура

ГР

Головний редактор

У світі українського телебачення вінничанина Григорія Сиротюка знають, як сценариста легендарних телешоу «Самый умный», «Перший мільйон», «Медовий місяць», «Форт Боярд» та багатьох інших. Протягом 12 років він робив усе, аби в телеефіри були цікаві й розвиваючі інтелектуальні шоу.

Коли ж їх витіснили сльозливі реаліті і одноманітні талант-шоу, він вирішив повернутися у стіни рідного театру імені Садовського. У 90-х після інституту тут він протягом 10 років служив актором, а зараз повернувшись, вирішив спробувати себе ще й у режисурі.

У понеділок, 16 грудня, о 10.00, 12.00 та 14.00 відбудеться прем’єра його другої постановки – казки-притчі «Квітка з чарівної рукавички». Про те, чому дітей не варто «зганяти» у театр школами, як сучасне телебачення руйнує інтелект українців та, які експерименти варто запровадити у вінницькому театрі, – про це та багато іншого Григорій Сиротюк розповів у ексклюзивному інтерв’ю для «ВИННИЦА.info».

- Григорію, про що розкаже ваша нова вистава вінничанам?

- Про любов. Адже ця тема актуальна і для дорослих, і для малечі. А оскільки за жанром це казка-притча, глядачів чекають не просто розваги, а ще й і деякі повчальні моменти. Коли я прочитав цю п’єсу, яку написав письменник і журналіст з Волині Володимир Лис, найбільше мене схвилювала ідея самопожертви, духовного перевтілення і сенсу життя. А ключовим у виставі вважаю момент, коли головна героїня раптом приходить до думки: що хоч раз відчувши себе людиною, стати звіром уже не зможеш. Казка традиційно закінчиться хеппі-ендом, проте за жанром це не звична нам суто розважальна історія, а швидше різдвяна історія у західноєвропейських традиціях, тому й зорієнтована вона швидше на дітей середнього і старшого шкільного віку. Хоча і маленькі глядачі, сподіваюся, теж знайдуть щось цікаве для себе і, хтозна, може теж зможуть вловити головний меседж. Скоро побачимо!

- Що важче: ставити дитячу казку чи виставу для дорослих?

- Ставити дитячу виставу більш відповідально. Якщо дорослому глядачеві можна донести ідею натяком, то дитині треба давати дуже точні посили. А ще важливо - не допустити надмірного загравання і не скотитися до поверхневого зображення. Адже діти особливо гостро відчувають нещирість, через що можуть втратити зацікавленість. Мені дуже б хотілося цією казкою повернути традицію сімейних переглядів, щоб до театру приходили не організовані шкільні групи, а саме родини. Про шкоду організованих переглядів писав ще Марк Захаров, а зараз на сайті Петербурзького Александрінського театру навіть чітко прописано: діти до 12 років і організовані групи шкільного віку на виставу не допускаються категорично. Я з цим погоджуюся, бо сам пам’ятаю, як у школі нас примусово водили до театру і це навряд чи викликало відчуття естетичного задоволення, швидше - навпаки. Та й пройнятися темою вистави, коли навколо усі друзі й знайомі, навіть дорослому глядачеві важко, бо весь час відволікаєшся на розмови. Зараз є інші, більш дієві способи залучення юного глядача до театру. Наприклад, театралізовані уроки за творами літератури із шкільної програми практикують деякі московські театри. Такий варіант, як на мене, можна і в нас практикувати, виховуючи молодого глядача не моралізаторством, а саме зацікавленням.

Під фото: Григорій Сиротюк в журі фіналу Вінницької ліги КВН, 2013 рік

- Як ви особисто захопилися театром?

- Завдяки Вільяму Шекспіру. У 6-8 класах я прочитав майже усі його твори. Настільки захопився, що наважився записатися до театральної студії при Палаці піонерів, почав ходити на вистави до театру. Після школи спробував вступити до московських театральних вишів, та з першої спроби потерпів фіаско. Але доля зробила мені подарунок і мене взяли до трупи Вінницького театру ляльок, де я прослужив два щасливих роки у колективі справжніх друзів і однодумців. Проте мені хотілося розвиватися, тому я наважився на ще одну спробу і нарешті вступив до Ленінградського державного інститут театру, музики і кінематографії імені Черкасова на спеціальність "актор театру ляльок", а за рік перевівся на спеціальність "артист драматичного театру і кіно". Так сталося, що після того, як я отримав диплом, розпався Радянський Союз (хоча у цьому і не було моєї вини:)), і я повернувся до Вінниці. Мене взяли до трупи Вінницького театру імені Садовського, де я 10 років прослужив актором. А потім мене запросили у Київ спробувати себе у телебаченні.

- І телебачення вас захопило на довгих 12 років…

- Так, спершу все це було дуже цікаво. Першим моїм проектом стало шоу «Медовий місяць» зі Сніжаною Єгоровою і Дмитром Шевченко. Тоді канал «1+1» дійсно був сімейним і було дуже цікаво працювати з такими ексцентричними ведучими, прекрасним режисером Андрієм Дончиком, оператором Ігорем Івановим та багатьма іншими – команда зібралася дуже професійна. Навіть зараз, коли життя усіх розкидало по різним каналам і навіть містам, ми залишаємося вірними друзями, готовими у будь-яку хвилину прийти на допомогу. Після «Медового місяця» мені пощастило працювати з Ігорем Шуровим – талановитим вінницьким поетом і художником, батьком відомого музиканта Діми Шурова, фронтмена проекту «Pianoboy». Ігор дуже сильно вплинув на мене у моральному і естетичному плані, поруч з ним я ніби сам ставав кращим. У авторському тандемі ми працювали на багатьох телепроектах і навіть написали три сценарії для кіно.

Великою школою став проект «Свидание вслепую» з Олександром Цекало, «Перший мільйон» з Данило Яневським, «Форт Боярд». Ми брали участь у такій кількості телевізійних проектів, що інколи, коли приходили у новий проект із своїм резюме, дехто з керівників одразу розводив руками: «Нічого собі! Таких авторів ми не можемо собі дозволити!» (сміється). Але, на жаль, наше телебачення почало змінюватися не в кращу сторону.

Дуже прикро, що з ефірів зникли цікаві інтелектуальні шоу і мій 13-річний син, як і решта, більш схильні до усіх цих «Кубів», «Майстер-шефів» й одноманітних талант-шоу. Наскільки знизився рівень інтелекту українців за останні 7 років, мені довелося пересвідчитися під час роботи над проектом «Мільйонер - гаряче крісло» із Володимиром Зеленським на «Інтері» у 2010 році. Наш кастинг збивався з ніг! Хоча ще на початку 2000 років, коли тільки починався «Мільйонер», коли його вели такі яскраві ведучі, як Данило Яневський, Анатолій Борсюк і Остап Ступка, було багато справжніх самородків.

А от серед дітей інтелектуалів не поменшало – на проекті «Самый умный» до останнього виходу було багато розумах. Але, на жаль, і цей проект закрили. І, вважаю, дуже багато втратили! Російське телебачення, звісно, не є еталоном, проте на «Першому каналі» вже більше 15 років йде програма «Умники и умницы», яка не має високих рейтингів, проте є важливим соціальним проектом. У нас же розумні діти не потрібні. На телебаченні все стало так сумно, що я взагалі перестав його дивитися.

Ось тому і прийшла думка повернутися, так би мовити, до витоків, оскільки ніколи не втрачав зв’язку із вінницьким театром. Тому і вирішив повернутися і нарешті свою творчу незадоволеність втілювати тут у ролі актора і режисера. Влітку я заочно закінчую режисерський факультет Київського театрального інститут імені Карпенка-Карого. Радий, що обидві мої дипломні роботи: драму «Трамвай «Бажання» і притчу «Квітка з чарівної рукавички» - включили до репертуару вінницького театру. Також, як актор, я граю у виставах «Маруся Чурай» і «Осінь у Вероні».

Григорій Сиротюк на зйомках телепрограми "Битва Українських Міст" (БУМ). Аргентина, 2010 рік

- Зараз у театрі ким себе більше бачите: актором чи режисером?

- Я бачу себе творчою людиною, яка хоче зробити для цього театру все, щоб він зазвучав на інших нотах. Не тільки в акторському чи режисерському амплуа, а ще й у менеджменті, піар-технологіях. Я попрацював у різних сферах, зокрема, у рекламі, і маю певні ідеї, як залучити більше глядачів до нашого театру. Хоча, звісно, розумію, що ніколи не можна прийти і все перевернути з ніг на голову. Має пройти хоча б декілька років, щоб змінити свідомість оточуючих, підготувати їх до зміщення акцентів.

- Ви - «за» експерименти у театрі?

- Я не просто «за», я наполягаю, щоб вони були! Було б чудово, якби один день на тиждень на малій сцені театру став "експериментальним", для втілення новаторських творчих ідей. Наприклад, щочетверга можна показувати експериментальні вистави з подальшим обговоренням із глядачами. Хотілося б трішки зійти зі звичних рейок, адже у сучасному театрі існує безліч різних "бачень"! Чому ми маємо користуватися тільки одним? Навіть якщо це не всім подобається! Наприклад, у першій своїй постановці - виставі «Трамвай «Бажання», були сцени які викликали дратування і огиду у глядача. Але це теж емоції! Щоб відчути контраст чистих почуттів, що зароджуються на фоні неприкритої хтивості і бруду. Шкода, що багато хто не зрозумів, що, як і у житті, ми стаємо на один чи на інший бік. І якщо ми обурюємося - таким чином висловлюємо свою позицію! Прикро, що через нерозуміння довелося піти на компроміс і прибрати їх. Але через такі компроміси ми позбавляємо себе і інших можливості висловити саме свою думку, свої переживання, а не те, що подобається усім. Не звикли ми ще сприймати різні погляди і точки зору. Я, наприклад, вважаю, якщо глядач виходить після вистави обурений, це не значить, що вистава погана. Адже, коли людина дратується, вона розмірковує, шукає аргументи "за" і "проти", намагається все вкласти у свої моральні рамки. Одним словом - не залишається байдужою! Тому мені здається, що найгіршою виставою є та, яка взагалі не викликає ніяких почуттів, коли одразу її забуваєш, вийшовши із театральної зали.