Сповідь вінницького довічника

У вінницькій тюрмі покарання відбувають майже 400 довічно ув'язнених. Сидять вони за вбивство, яке хтось з них скоїв один раз, а хтось - кілька. За законом, написати історію довічника можна тільки з його дозволу. На інтерв'ю із журналістом "Міста" погодився Анатолій Хоменко. Довічне ув'язнення чоловіку присудили за вбивство двох пенсіонерів.

До кімнати для спілкування Анатолія вводять у наручниках. У чоловіка нормальна зовнішність, спортивна статура, він гладко поголений. Мій погляд чомусь затримується на руках, шкіра на яких біла, наче молоко. А ще очі, вони наче за пеленою.

Знайомимося.

- Мене звати Анатолій Хоменко. Родом я із Погребищенського району. Деякий час жив у Вінниці на Вишеньці, разом із дружиною. Але потім сім'я розпалася, і я знову повернувся у село, до мами.

- Розкажіть про себе. Де навчалися, чи служили в армії?

- Ріс звичайною дитиною, навчався у сільській школі, а потім у місцевому ПТУ №42 - за спеціальністю - електромонтер, слюсар. Після закінчення пішов працювати на цегляний завод слюсарем. Звідти вже потрапив до армії. Служив у Миколаєві, в морфлоті. Накоїв дурниць - покарали. Тоді відсидів менше року, потім повернувся додому. Одружився. Хотів забезпечити родину - і поїхав на заробітки до Словаччини. Там працював різноробочим, там і дізнався, що дружина мені зраджує. Повернувся до матері. Після заробітків у мене були певні кошти, тож з'явилися друзі. Весь час гуляв, пив. Дружина на той час вже була в Італії, а наша донька жила із тещею у Хмільнику.

- В якому році потрапили до в'язниці?

- У 2003-му. За навмисне вбивство двох осіб мені дали довічне позбавлення волі. Чим більше часу проходить, тим важче стає. Раніше я якось цього не усвідомлював. Багато людей нас не розуміє, засуджує. Я погодився дати інтерв'ю лише тому, що не хочу, аби мої помилки хтось повторював, адже в житті є різні обставини...

- Чому пішли на вбивство?

- Ми йшли не на вбивство, а на розбійний напад. Убивати нікого не планували. Сталося те, що мало тоді статися. Особисто у мене все було пов'язано із самогонкою. Коли розпалася моя сім'я, я почав зловживати спиртним. З'явилось стільки друзів, що двері у хату ніколи не зачинялися. Того разу я поїхав відвідати дочку, загалом їздив до неї не часто. Там гостював у своїх старих знайомих. Ми постійно гуляли, купляли самогонку. Одного разу вирішили пограбувати тих людей, що продавали нам горілку. Мій спільник був неповнолітнім, тому йому дали лише 15 років. Зараз він сидить у Піщанській колонії

- Пам'ятаєте, як убивали?

- Особисто я нікого не вбивав, але це моєї вини не зменшує, а навпаки. Виходить, що я загубив не тільки себе, а ще й неповнолітнього. Ми тих людей зарізали ножем. Я був дуже сильно п'яним і, коли прокинувся, навіть не розумів, чи це сталося насправді, чи мені усе наснилося.

- Вам не сняться люди, яких ви вбили?

- 11 квітня ми скоїли злочин, а 12-го зранку нас уже арештували. То в першу ніч у КПЗ вони мені приснилися, а після того більше ніколи не снилися.

- А як вас так швидко знайшла міліція?

- Здала нас моя давня знайома Світлана, це вона направила нас на квартиру, щоб пограбувати людей. І вона ж розповіла міліції, що це ми вбили.

- Чому саме ці люди стали жертвами?

- Це були двоє пенсіонерів. Вони отримували дві пенсії і приторговували самогонкою. Гроші у них були, тому ми і хотіли їх пограбувати.

- Скільки забрали у них грошей?

- Ми нічого не взяли - злякалися того, що сталось, і втекли. Після скоєного повернулися до знайомого, в якого я жив, і продовжили пити, розважатися. З нами ще було дві дівчини. Там і заснули. А ранком на порозі вже була міліція.

- Пам'ятаєте день суду?

- Звичайно. До останнього надіявся, що суд винесе справедливе рішення і мене не позбавлять волі довічно. Я вважав, що коли особисто не вбивав, то немає за що садити довічно. Коли почув вирок, земля пішла з-під ніг. Потім вже, коли сидів у камері, задумався, чому все так. Я звинувачував усіх, тільки не себе. З часом зрозумів, що мав би отримати набагато страшніше покарання. Через мою провину той хлопець тепер сидить також. Це через мою вину тепер страждає і моя родина, і того хлопця, з яким ми ішли на розбійний напад, і родичі убитих.

- Що казали ваші рідні, коли дізнались про такий вчинок?

- Мама до останнього не вірила. Вона вірила, що я міг щось вкрасти, будь-що зробити, але не вбити. Сестри (а в мене їх дві: старша і молодша) також цього не сприйняли. Старша сестра ще приходила разом із мамою до мене на побачення, а молодша - ні. Коли ж мами не стало, три роки тому, то з рідними зв'язок втратився.

- Хтось приходить на побачення?

- Три роки тому була дружина. Приїхала з Італії, щоб розлучитися. Просила написати відмову від дочки, але я цього не зробив. Вона хотіла забрати її з собою, а для цього потрібен був мій дозвіл. Дозвіл я давав, але не відмовлявся від дочки. Тоді через суд вона позбавила мене батьківських прав. А донька зрозуміла це по-своєму, ніби я не захотів відпускати її з мамою. Раніше донька теж приходила на побачення, тепер - ні. Зараз їй вже 14 років.

- Виходить, що і листів нікому писати?

- Чому ж? Є. Пишу листи своїй нареченій з Почаєва. Вона - віруюча, вже два рази приїздила до мене на побачення. Спочатку планував одружитися, але передумав. Поки моя подальша доля незрозуміла, думаю, не варто цього робити. Штамп у паспорті нічого не міняє. Якщо дасть Бог, що я вийду, тоді й будемо думати.

- Ви вірите у Бога?

- У тюрмі я прийняв хрещення і покаявся. Саме в Біблії знайшов Христа. Бог мені допомагає жити. Він дав мені, так би мовити, "маму во Христі". Це віруюча жінка, в якої своїх четверо дітей і я. Віра - допомагає.

- Розкаюєтеся в тому, що скоїли?

- Так, розкаююся. Знаєте, може це з моїх вуст прозвучить і якось дивно, але дуже важко на душі. Хоч час і лікує, але чим більше часу минає, тим більший осад залишається на душі. За цей час ми відчули, що не все так просто. Ми не мали права забирати людські життя. Я не сподіваюся на пом'якшення покарання, а лише надіюся на Бога.

- Ви будете просити про помилування?

- Про помилування нам можна просити тільки через 20 років, а я відсидів лише 10. Поки що, про це не задумувався. Не хочу наперед загадувати, як воно буде. Звичайно, хочеться вийти на волю, помогти дитині.

- Окрім роздумів, чим ще займаєтеся?

- Зараз навчився вишивати, тому час від часу вишиваю картини. Читаю, дивлюся телевізор. Тут ходив до школи і здав ЗНО, набрав прохідний бал. Можливо, колись ще буду навчатися дистанційно. Хочеться навчатися і розвиватися.

- Що найбільше подобалося вчити на цих уроках?

- Найбільше подобалася українська мова і література. Це ще зі школи. Люблю читати Шевченка і Лесю Українку, але більше Шевченка. Колись в одинадцятому класі до нас прийшла молода вчителька з української, я в неї закохався. Всі вірші, які вона задавала, вивчав напам'ять, щоб вона на мене звернула увагу.

- А що дивитися по телебаченню?

- Зараз мало дивимося телевізор, бо він нас відволікає. От пішов новий сезон "Роксолани", то його дивимося. Але більше любимо читати релігійні книги.

- Скільки вас у камері?

- Троє. Ми всі віруючі, разом ходимо до церкви. Здебільшого розмовляємо на духовні теми. Один чоловік сидить уже 15 років, другий - 7. Ми говоримо про все, згадуємо те, що з нами трапилося. В мене співкамерник вже п'ятий раз судимий, зараз дивується, чому так все з нами сталося.

- Опишіть один день із життя в тюрмі.

- Встаємо ми о шостій ранку. Вмиваємося, приймаємо ранкові туалети і молимося. Потім снідаємо, їмо те, що приносять: каші, супи, овочі. Потім хтось із нас трьох читає Біблію і ми розмірковуємо над її змістом і своїм життям. Після обіду можемо читати чи вишивати, бо ми всі вміємо. А можемо дивитися "Роксолану" чи "Розвідник". Раз на день виходимо на прогулянку. Загалом, багато часу розмірковуємо. О 22.00 лягаємо спати. В камері постійно горить світло. Так і проходять наші дні, один схожий на інший.

- Ви любите тварин?

- Люблю більше собак. Собаки - це моє, у мене навіть вдома був простий дворняга. Коти мені не так подобаються.

-Якби повернутичас назад, вчинили б так само?

- Важко сказати, знаєте, бувають різні обставини. Ми не знаємо, що може бути. Якби ми знали, де впадемо, то соломки б підстелили. На цей час я і дорогу переходив би лише на зелене світло. А тоді сталося те, що мало статися. Це все дуже важко, нічого не викреслиш із життя. Цей тягар доведеться нести до кінця.

- Тюрма - це найгірше, що трапилося у житті?

- Ні, не можна сказати, що це найгірше, що трапилося зі мною. Я колись навіть жартував з цього приводу. Пам'ятаєте мультфільм "Троє із Простоквашино", коли "почтальйона" Пєчкіна запитували, чого він такий вредний, той відповів, що не має велосипеда. А я запитав себе: чого був такий? Бо в тюрмі не сидів. Як на мене, в'язниця мене змінила на краще. Був час подумати над своїми діями. Я зрозумів, хто я і що я робив, будучи на волі. Той спосіб життя, який я вів останнім часом, навряд чи привів би до чогось хорошого. Мене або вбили б вже давно, або я б спився до ручки. Я не проходив повз те, що лежало. Я пив все те, що можна і не можна було пити. Можна сказати, що тюрма мене врятувала.

- Про що мрієте?

- Чесно кажучи, багато тут розмірковував - і найбільше мрію про сім'ю. В мене вона була, але я її втратив. Бачте, коли ми щось маємо, не цінуємо, а коли вже втратили, то тоді починаємо плакати.

... Зараз Анатолію 36 років. Через десять він зможе просити про помилування. Комусь може видатись дивним, але цей довічно засуджений вважає себе людиною щасливою.

- Ви спитаєте чому? - аргументує Анатолій. - Бо такі, як ми (хто сидить за убивство), заслуговують на велике покарання. Але по милості Божій ми живі, здорові, на смертну кару наклали мораторій. Можливо, мене навіть колись і звільнять звідси.

Інна Мартонікова, газета «Місто»