Шість копів з Вінниччини патрулюють на київських дорогах

 Із поліцейських, які місяць патрулюють столичні вулиці, багато людей з регіонів, зокрема – шестеро вінничан. Вони розповідають, що не жалкують про свій вибір. Хтось завжди хотів працювати в правоохоронній системі. А комусь після майданівських подій закортіло бути учасником реформування міліції. Хтось просто непосидючий, і екстремальна робота - саме те, що треба.

Найважче було, як говорять поліцейські, на відборах очікувати результатів. Після кожного туру їх відправляли додому, не кажучи, чи проходять далі. Чекати доводилося по кілька тижнів.

Спершу тестували кандидатів на рівень IQ. Далі прогнали по стандартному тесту для правоохоронців із майже шестисот питань. Це щось типу поліграфу. Питання повторюються, тільки ставляться інакше, щоб перевірити чесність й оцінити психіку.

Потім перевіряли фізичну форму. За 3,5 хвилини «на відмінно» треба було пробігти кілометр чоловікам, дівчатам - за чотири хвилини. Також здавали за різними для статі нормативами стометрівку і віджимання-підтягування. Дівчатам треба було віджатися 19 разів від підлоги, хлопцям – підтягнутися на турніку.

На теорії в школі поліцейських вивчали ПДР і кодекси. Найскладніший, кажуть, той що в їхній роботі головний - адміністративний. Зараз працюють і паралельно продовжуються заняття.  

Графік патрулювання у копів: 12 годин роботи вдень, доба відпочинку, 12 нічних годин і 48 - вдома. Як кажуть поліцейські, в перший тиждень спали по кілька годин, бо налагоджували зміни. Нещодавно нарешті отримали першу зарплату (трохи меншу обіцяних восьми тисяч рядовим, бо працювали не повний місяць) і тішаться, що більшість мешканців столиці (говорять про 90 відсотків) підтримують поліцію, що не карає, а хоче допомогти.

Валерія Тарнавська, 24 роки. Жила у Вінниці, має вищу освіту за напрямком «фінанси і кредит», працювала в «Метро»

«Я хотіла бути юристом, але знала, що це дорого. Треба мати зв’язки і кошти, щоб потім влаштуватися на роботу, - говорить дівчина, що тепер вступає до академії МВС. - За три місці навчання в поліцейській академії ми отримали поверхневі знання, і треба вдосконалювати себе далі».

Іван Любчик, 22 роки. Жив у Грушківцях Козятинського району, навчався у Вінниці, працював на заводі.

«Хотів кращого для своїх дітей майбутніх й для себе самого, - говорить холостяк. - На навчанні нам давали дуже багато інформації, яку треба вивчити максимально за короткий час. 26 предметів. Важко, звісно, охопити все. Зараз практики набираємося. Коли стикаєшся в житті, то більше запам’ятовується, ніж на навчанні».

Анна Порхун, 25 років. Родом з села Збараж Козятинського району, навчалась і працювала у Вінниці.

Анна за освітою вчитель історії, українознавства і правознавства, але працювала офіціантом в пабі, адміністратором в кафе.  В перший день навчання в поліцейській академії зустріла пару - юнака з Рівного.

«Все життя помінялося, - каже дівчина. - У Вінницю не повернусь, хоч сумую за друзями. Я їм казала: вчіться віджиматися. Буде добір, бо багато людей забрали в Департамент, і 150 є рапортів на звільнення. Не витримали люди.

Анна каже, що міліціонери справді недолюблюють поліцейських, бо додають роботи - більше порушників доставляють у райвідділ.

«Мужчину зупиняли на авто. Тікав. Догнали - документів ніяких, - розказує Анна. - Одягли кайданки, бо карате показував. «Довго тут не затримаєтеся! В мене всі свої в райвідділі!» – погрожував. Привезли в райвідділ і дійсно - підходять міліціонери і за руку з ним вітаються… Не можемо вплинути на такі ситуації. І що ДАІ розпустили - це неправда. Деяку кількість поліцейських доберуть із них».

Станіслав Білеуш, 25 років. Живе в Козятині, раніше працював в лінійній міліції у Фастові, третьокурсник академії МВС.

Станіслав близько року тому звільнився з відділу міліції на станції Фастів і каже, чекав набору в поліцію. Пройшов, але не переїхав у столицю. Їздить після чергувань додому, бо вагітна дружина.

«Робота в поліції дуже подобається. Набагато краще, ніж коли працював у міліції. Люди більш цікаві, дружній колектив, - говорить Станіслав. – Буває, чекаєш слідчо-оперативну групу на місці пригоди по годині-дві. Не знаю, яка причина. Але мусимо чекати, залишити заявника до їх приїзду не можемо. В цей час нашу територію патрулювання перекривають інші екіпажі, з сусідніх квадратів, тому проблем не виникало. Думаю, з часом й ця ситуація виправиться.

І форма подобається, - продовжує коп. – Вона набагато краща, ніж у мене була раніше. Ще б взуття краще. Більш зручне можна було зробити. А те, що в нас зараз, - жарке, бо воно на всі сезони».

Ганна Королюк 23 роки. Виросла в Калитинці Шаргородського району, а живе в Києві, заміжня.

«Коли був Майдан, теплі речі збирала, робила бутерброди. І коли хлопці поїхали на війну, просто сидіти і чогось чекати, не могла, - говорить Ганна. - Коли ми вийшли на вулиці і пропонували допомогу, то всі дивилися на нас великими очима. Зараз починають звикати. Ідуть на контакт. І це приємно».

Андрій Васютинський 34 роки. Виріс у с. Війтівці Баршадського району, працював у Бершаді в райдержадміністрації та в банку.

«Переконання покликали і бажання поміняти щось у житті, в собі в першу чергу, - говорить Андрій. – Був такий період, що планував іти в АТО, та так склалося, що тут знайшов саме те, що хотів».

"20 хвилин"