Сергій Кудлаєнко: Якби не зупинився у кар\'єрному рості, довелось би їхати у Київ

Він зробив блискучу кар\'єру, пройшов шлях від стажера до регіонального керівника мережі фотосалонів "Кодак-експрес". Згодом заявив про себе як громадський діяч. Ламав стару дозвільну бюрократичну систему як один зі створювачів вінницького "Прозорого офісу". Він - директор департаменту адміністративних послуг Вінницького міськвиконкому, викладач у Вінницькому торговельно-економічному університеті, депутат обласної Ради, лідер обласної організації партії "Фронт змін" Сергій Кудлаєнко. Поряд з цим, як сам зізнається, серед усіх життєвих цінностей найбільше цінує родинні зв\'язки.

- Сергію Володимировичу, зважаючи на Ваш послужний список, Ви володієте талантом багато встигати у житті. Що для Вас час?

- Час - це передусім можливість реалізувати свої плани та ідеї. І насправді його на все не вистачає. Особливо на близьких мені людей. Але ті завдання, які щоденно перед собою ставлю, виконую. Адже кожне з них - шлях до загальної мети. А вона варта того, щоб її досягнути.

- Яку мету ставили перед собою після закінчення технікуму?

- Технікум радіоелектронних приладів (нині технічний коледж. - Авт.) закінчив у 16 років. Роки були важкі. Мета була єдина - забезпечити себе фінансово, купити найнеобхідніше. Для мене тоді таким найнеобхіднішим були черевики, джинси. І те, й інше у 90-их на Центральному ринку можна було купити за доларів 60. На це й пішла перша зарплата. Хотілося не залежати від батьків. А згодом навіть з\'явилась потреба самому допомагати - їм і молодшому брату. Нині він займається бізнесом. Я хрестив його дитину і вважаю це однією з найбільших відповідальностей у житті, яка по-справжньому цементує сім\'ї.

- Вашим першим місцем роботи стала фотостудія спільного українсько-венесуельського підприємства "Київська Русь".

- Так, мене взяли туди на стажування. Працювали ми тоді важко - по дві доби майже безперервно, на третю - вдома. Перше, що почув, коли прийшов на роботу: лікарняних у нас тут немає, хворіти ніколи. Ось відтоді майже не хворію (сміється. - Авт.). Коли став оператором фотостудії, платили 100-150 доларів. Робота подобалась, керівництво мене цінувало. Коли з\'явилась можливість поєднувати роботу і навчання, вступив до Вінницького торговельно-економічного інституту. Став завідуючим фотолабораторією. Згодом призначили на посаду директора вінницької філії.

- Як відчули потяг до громадської роботи?

- Якби не зупинився у кар\'єрному рості, довелось би їхати у Київ. А я не був до цього готовий через сімейні обставини, та й внутрішньо не відчував себе столичним мешканцем. Натомість шукав щось нове і цікаве для себе тут, у Вінниці.

Наприклад, відгукнувся на конкурс від обласної адміністрації - стажування підприємців за кордоном. Однією з вимог до претендентів була співбесіда винятково англійською мовою. А мені, хоч і закінчив Перші державні курси іноземних мов, практики не вистачало. Тож займався додатково з репетитором, і співбесіду у Міністерстві врешті-решт пройшов успішно. Але з\'ясувалось, що термін стажування - три місяці. Мене як керівника регіонального підрозділу великої компанії, звичайно, так надовго ніхто відпустити не наважився. Тож про стажування довелось забути. Але намагання реалізувати себе за межами компанії залишилось. Відтак і захопився громадською роботою. Очолював у Вінницькій області Молодіжну партію України, яка об\'єднала активних і небайдужих активістів мого віку.

- Можна сказати, що ця громадська робота й стала своєрідним місточком між бізнесом і майбутньою роботою у міськвиконкомі?

- Мабуть, так. Добре знаю, що відчуває молодий підприємець, який часто не може реалізувати свій потенціал у повній мірі. Такі люди стають заручниками ситуації, бо важелів на те, щоб втілити у життя якусь цікаву, корисну, новаторську ідею у них просто немає. А є негативний досвід зіткнення з байдужістю, косністю тих, хто міг би якраз їхні ініціативи підтримати. Саме тому мене захопила спроба новообраного мера Володимира Гройсмана зламати існуючу на той час бюрократичну систему і зробити її якомога відкритішою для громадян. Що й втілилось у "Прозорому офісі", який ми створювали цілою командою, як тепер кажуть, "архітекторів" цього проекту. І я по-справжньому пишаюсь тим, що ми змогли спростити систему надання дозволів. Та й надалі не просто контролюємо перебіг бюрократичних процесів, а по-справжньому допомагаємо вінничанам розв’язувати їх проблеми.

- На 100% задоволені тим, як працює "Прозорий офіс"?

- Хоча нас і ставлять у приклад на державному рівні, повністю задоволеним бути, звичайно ж, не можу. Роботи дуже багато, не всі процедури досконалі, є що поліпшувати і спрощувати. Взагалі вважаю, що поки "не пропустив" через себе усе, чим займаєшся, не варто щось міняти. Тільки практичний досвід дає моральне право вдосконалювати, гуртувати людей навколо себе. Для цього потрібні певні внутрішні випробування. Треба уміти працювати навіть у найважчій ситуації. Не можна скласти руки і сидіти. Хоча іноді й виникає бажання - хоча б на годинку-півтори вимкнути телефон і себе зі скаженого робочого ритму.

- Реалізовуєте таке бажання?

- Коли реалізовую, у мого організму одразу починається паніка (сміється. - Авт.). Насправді ж, маю бути постійно на зв\'язку, бо відчуваю гостру відповідальність перед усіма, з ким і для кого працюю. От, наприклад, кличуть мене друзі на риболовлю, а я перше, що питаю - чи ловить там телефон.

- Вважаєте себе вправним рибалкою?

- Я не рибалка, а скоріше любитель. У тому сенсі, що я не буду лаштувати особливі снасті, їхати бозна-куди, закидати вудку ледь не в кожну калюжу. Немає такого азарту. Але посидіти біля мальовничого ставка десь у Літинському чи Калинівському районі дуже люблю. Бодай на кілька годин, але намагаюсь вирватись, коли запрошують друзі.

- А друзів у Вас багато?

- Чесно скажу, багато друзів не маю. На жаль. І з кожним днем переконуюсь - ті, з ким виріс, навіть якщо зв’язок з ними тільки телефонний, вони і залишаються справжніми друзями. Навіть за період активної громадської роботи переконався: не завжди ті, про кого думаєш, що вони друзі, є такими насправді. А з іншими є таке відчуття в серці, що вони насправді щирі й надійні. Хоч інколи не бачиш їх по кілька років і спілкуєшся лише телефоном. Бо справжні друзі - то не ті, які вважають тебе другом, а ті, кого ти вважаєш своїми друзями.

- Живете у приватному будинку, бо відчуваєте себе господарем на землі?

- Не в повній мірі. От мій собака породи алабай - він справжній господар (посміхається. - Авт.). А якщо серйозно, то жити у приватному будинку колись було моєю давньою мрією. Це і для родини зручно, і для здоров\'я корисно.

- А нереалізовані мрії маєте?

- Є така, і вона незабаром здійсниться. Напередодні Євро-2012, чи навіть під час цього чемпіонату, хочу організувати міські змагання. Але не між підприємствами чи установами, як це заведено. Хочеться, щоб на футбольне поле вийшли дворові команди. Щоб змагались ті люди, які не мали можливості взимку винаймати для гри професійні зали. Але які з настанням тепла виходять на найближчі стадіони, щоб повністю віддаватись грі. Я сам такий - змалку грав за двір, за школу, пізніше за ЖЕК... І цього разу хочеться вийти звичайним гравцем на поле.

- В ролі кого?

- Звичайно, в ролі нападаючого.

Максим Зотов, газета «Місто»