Сергій Гайдай: Чому політики марнують очікування вінничан

Сергій Гайдай – політтехнолог (сам каже, що займається соціальною інженерією), знаний не лише серед українських політичних «акул». Скористатися його послугами чи рекомендаціями в передвиборний період (а такий в Україні, судячи з усього, не припиняється) вважається мало не правилом гарного тону серед реальних претендентів на владну булаву.

Тому для вінницьких журналістів, посиденьки за чаєм і кавою із відомим експертом, влаштовані лідером громадянської мережі «Опора» Олегом Левченком, виявились особливо цікавими в контексті бачення ситуації, що склалася в країні перед черговим «виборчим» роком не стільки теоретиком, як практиком «великої політичної кухні». Вірогідно, зацікавити судження Сергія Гайдая можуть і всіх, хто хоче зазирнути глибше передвиборних плакатів чи моно- і діалогів наших з вами кумирів і непримиренних ворогів на різного роду публічних шоу.

Вінниця – моє четверте рідне місто

Після Києва, де пройшло моє дитинство, Одеси, де я навчався та Петербурга, де час від часу проходив мореплавну практику, Вінниця стала моїм четвертим рідним містом. А почалося все… з Петра Порошенка. Нас познайомили на одному з київських фестивалів політичної реклами ще у 2001 році. Тоді він з мінімальним відривом пройшов до парламенту, про нього, як про політика ще мало хто знав. Аби наступна кампанія (2002 року) була більш прогнозованою, він запросив мене попрацювати у Вінниці. Спочатку поїхав навіть не я, а хлопці з моєї російської команди. Але потім «відкомандирували мене», мовляв, це твоя рідна країна – ти її краще знаєш.

Так я вперше потрапив у Вінницю. Штаб Порошенка був на розі Соборної і Театральної. Знайшов, дивлюся, а тут великий біг-борд «Гайдай». Ну, думаю, зустрічають, щоб не заблукав. Тоді я ще не знав, що у Вінниці є таке агентство нерухомості…

Вінниччина – модель України

Вінниця мене тоді здивувала тим, що тут, на відміну від інших міст, не було помітно місцевого патріотизму. Тепер він, здається, з’явився. Має Вінниця і два політичні феномени. Перший – Гройсман. Влада вимушена його визнавати, але намагається блокувати, бо це – не їх перемога. Був би Гройсман членом Партії Регіонів – вони із захопленням підняли б цей прапор.

Друга особливість: Вінниччина – маленька модель всієї України. Візьміть, наприклад, 13 виборчий округ, по якому обирався Катеринчук: Хмільник – проекція Західної України, Калинівка – аграрного центру, а Козятин – промислового Донбасу. Тому, якщо уважно слідкувати за Вінниччиною, видно усі загальноукраїнські тенденції.

Вінничани під ЦВК надихнули на помаранчеве

У жовтні 2004 року, коли готувався великий марш до будівлі ЦВК, я зустрічав приїжджих вінничан. Потім усі колоною йшли до ЦВК. Багато людей були з помаранчевою атрибутикою саме тоді виникла ідея «помітити» усіх прихильників Ющенка. Уявляєте: вийшов на вулиці і видно – навколо «свої». Хоча, не буду наполягати, що я був першим і єдиним автором «помаранчевої» ідеї. Хоча штаб спочатку противився цьому

Тоді я взагалі вів таємну кампанію Кінаха і саме за моєю порадою він приєднався до команди Ющенка.

Українські політики плутають соціальний запит зі своїм месіанством

Вмілий політтехнолог знає, що середній вік українського виборця – 12 років. Тобто сприйняття електорату знаходиться на такому ж рівні, як у 12-річного підлітка. Тому й політична реклама часто виглядає орієнтованою на таку публіку.

В українському суспільстві вже давно назрів соціальний запит на нову політику і нових політиків. Але деякі політки плутають такий запит з власним месіанством. Як приклад: на Ющенка був колосальний запит, але він своїми ж силами його зруйнував. Теж саме бачили з Яценюком: у 2009 році, коли він вперше подав сигнал, що піде в президенти, одразу ж з нуля набрав рейтинг 13-14%. Далі суспільство від нього чекало інших сигналів, але замість того, щоб говорити про важливі речі і робити важливі поступки, він грався у дизайн. Поганий дизайн при хорошій сутності виборці пробачили б, а хороший дизайн без належного змісту – не пробачається.

Україна втомилася від людей, що заробляють на політиці

Зараз є запит на Віталія Кличка, але я щодо нього песиміст: боюся, щоб не повторилася ситуація, як із Яценюком – всі чекають нового обличчя і нової політики, а побачать нове обличчя старої політики. Він вже починає торгувати місцями у списку, мабуть прислухаючись до порадників, які кажуть, що на політиці можна непогано заробити.

Але Україна вже давно не чекає людей, що заробляють на політиці. Україна чекає людей, які прийдуть і будуть будувати державу.

Хоча б так, як це робить у Грузії Саакашвілі. З усіх важливих реформ йому, на мій погляд, не вдалася тільки реформа армії. А правоохоронну систему там організовано майже ідеально. Якби Ющенко свого часу поміняв повністю державний апарат і правоохоронні структури, посадив хоча б тисячу обіцяних «бандитів», ситуація може й була б іншою.

В Україні немає жодної класичної партії – для кого пропорційні вибори?

Я впевнений, що повернення до чисто пропорційної виборчої системи в Україні не буде. Більше того, вважаю, що вона більше нашкодила, ніж принесла користі. Не можна брати закон однієї політичної системи і переносити його на зовсім іншу систему. Адже в Європі класична партій структуризація суспільства: партії там – ідеологічні об’єднання, що йдуть до влади і представляють інтереси певних суспільних прошарків. Наприклад, крупного капіталу чи найманих робітників, як в Англії консерватори і лейбористи. І виборці чітко розуміють, яка партія відстоює саме їхні інтереси. У нас це можна зрозуміти?

В Україні зараз немає жодної політичної партії у класичному її вигляді. Навіть комуністи давно стали симулянтами. Європа цього ж не знає. І вимагає від нас європейського підходу до виборчої системи.

Я б взагалі на 10 років ввів би мораторій на вибори за партійною системою, впровадив би чисту мажоритарку. Потім, коли виникнуть справжні партії можна було б говорити і про партійну виборчу систему.

Правлячі сили зараз хочуть повернутися до мажоритарних виборів, але не тому, що вони усвідомлюють всі ці моменти. А тому, що розуміють: від усіх «авторитетних» партій народ стомився і може дати їм дуже низькі відсотки. Або віддадуть перевагу багатьом маловідомим партіям.

До речі, минулорічні місцеві вибори яскраво продемонстрували успіх багатьох так званих «місцевих проектів» (на Вінниччині, наприклад, – феноменальний ріст популярності партій «Єдність» та «Совість України»). Чому б не повторити успіх на загальнодержавному рівні?

Наостанок Сергій Гайдай спробував спрогнозувати, чим закінчиться «епопея над правилами виборчої епопеї», що збурює нині не лише українських парламентарів, а й стає ще одним лакмусовим папірцем для сприйняття України в Європі.

На думку політтехнолога, систему з відкритими партійними списками підготувати наші парламентарі не встигнуть. Та й не вигідна вона ні владі, ні опозиції. Не повернуться як до чисто пропорційної, так і мажоритарної моделі виборів. Тому, скоріш за все, голосуватимемо, як у 2002 році: половину парламенту обиратимемо за партійними списками, половину – в округах.

Тобто знову – крок назад. Тільки чи на 10 років?

ВинницаОК