«Прийняли, як рідних» - історії переселенців, що проживають в селах на Вінниччині

Чимало сіл Козятинської громади прихистили в себе внутрішньо переміщених осіб. Селяни віддають власні батьківські садиби і допомагають усім чим можуть. Для прикладу, селі Кордишівка, господня прихистила в батьківському будинку дві родини, що втекли від війни.

«Хатина старенька, але дуже простора. Є багато кімнат. На стінах вишиті картини, та рушники. Туалет на вулиці, але ми пристосувались, - говорить переселенка Анна із Чернігова. Я приїхала із своєю п’ятирічною донькою. З нами тут ще одна родина із Київської області з села Тарасівка. Я сама бухгалтер, працювала в обласній адміністрації. В перший день війни встигла виплатити зарплату, зібрати речі і покинути місто. В мене був шок. Ми приїхали до батьків мого чоловіка у Київську область, постійно чули обстріли і міркували, що робити далі. Коли до Богданівки почали заходити російські війська- не гаяли часу - сіли на останню електричку, що відправлялась о 10 годині вечора і поїхали звідти. А вже через дві години рашисти зайшли в село».

За словами жінки, Чернігів, так і його околиці постійно обстрілювали. Вона сподівається на диво, що її будинок, і квартира вціліли.

«В нас є кінотеатр, який пережив Другу Світову війну і німецьку окупацію, а рашисти його зруйнували. Моя рідна тітка живе в передмісті Чернігова і вона залишилась вдома, так як доглядає за моєю 89 річною бабусею. Коли обстрілювали село, вона кілька днів вона не могли вийти на зв'язок, а потім врешті написала, що їх будинок повністю зруйнований, і бабуся кілька днів пролежала на вулиці. Мій двоюрідний брат їхав до села, щоб забрати бабусю, але по дорозі його зупинили і забрали автомобіль. Його самого відпустили».

Втікаючи від війни, Анна познайомилась із ще однією родиною з Київської області. Вони разом приїхали до Козятина, уже тут через знайомих змогли знайти прихисток в селі. Місцеві дізнавшись, що приїхали дві родини із дітьми – відразу стали допомагати, хто чим може: одягом, продуктами.

«Тут ми практично не чуємо сирен. Це найголовніше для наших дітей, в нас двоє хлопців – найменшому три роки. Природа і свіже повітря. Люди дуже добрі. А одна жінка приносить сметану, і молоко, які я за свої 37 років ще ніколи не їла. Дуже смачно, все натуральне. Я ніколи не була у Вінницькій області, але знала, що це яблучний рай. І нам принесли багато яблук. Наші діти дуже раді. Ми в свою чергу допомагаємо нашій господині, яка нас приютила і город будемо допомагати саджати, все що просять. Проте щоранку прокидаємось, із надією, що завтра чи післязавтра війна все таки закінчиться і ми можемо поїхати додому. Зараз дуже багато замінованої території і просять не повертатись».

В іншій громаді, що неподалік від Козятина, поселилось біля 1000 переселенців і людей уже розміщують у дитячому садочку. В кімнатах закладу – є ліжка, матраци. В їдальні щодня працюють кухарі - готують для військових і для переселенців. Прихистили людей із Маріуполя та Харківської області.

«З 8 березня ми постійно переховувались та сиділи в підвалі, до під’їзду було страшно підійти, - розповідає Сергій. Наш район найбільш обстрілюваний – це проспект Миру - центральна частина міста, поруч пологовий будинок, драмтеатр. Цей район розбомбили за кілька днів. Ми виїхали звідти 14 березня, і Бог нас беріг. Не всім пощастило виїхати цілими, багато машин постріляли. Виїжджати було страшно, але ми розуміли, що тут усіх чекає смерть, ні світла, ні води, ні опалення, ні газу».

Зараз Сергій намагається відшукати роботу. Він електрик. Його дружина – майстер із манікюру. Вона уже облаштовує собі робоче місце. В родині двоє синів, які теж зайняті онлайн-навчанням. Про повернення назад, навіть не думають. І лише від самої згадки про дім – в очах сльози.

«Там в Маріуполі ми переховувались у підвалі сусідів, а коли ми виїжджали - забрали їх з дітьми, - розповідає Наталія. Нас було 12 чоловік, і ми всі на двох автомобілях виїхали з міста. І от наша сусідка каже, а ви знаєте у мене є у Вінницькій області є двоюрідна сестра, але я її ніколи не бачила. Вона знайшла номер телефону тьоті Люби, яка проживає. І тьотя Люба каже:«звісно їдьте!». А у неї вже було там 10 чоловік, які приїхали з Києва. Вона і нас, ще й 12 чоловік, нагодувала і допомогла поселитися в цьому садочку. Ми дуже вдячні тьоті Любі. Така турбота, як до рідних», - зі сльозами в очах мовить переселенка Маріуполя.

В коридорі дитячого садочку місцеві люди, переселенці плетуть маскувальні сітки. За час війни сплели їх кілька десятків. Вікна всі замасковані. В одній із просторих кімнат розмістилися літні люди, переселенці зі міста Лозова, що на Харківщині. Вони приїхали сюди зовсім нещодавно. Людмила Чеславівна пересувається на костилі. Каже, цілий місць їх постійно обстрілювали. А зараз там знаходитись неможливо.

«В перший день війни я збиралась на роботу, стояла у вікні і дивилась на градусник, бачу летить ракета і потрапляє у військову частину, слідом друга. Чоловік вискочив із ліжка кричить: «війна почалась». Оце такі мої перші враження. Я ще цілий місяць ходила на роботу. Я приватний підприємець. Потім мер оголосив евакуацію. Вчора до нас в будинок прилетіло п’ять ракет. Діти мої живуть в приватному будинку, біля них поруч залізнична станція її теж розбомбили. Старша дочка і досі не може отямитись. Люди всі налякані, зникло світло, боялись, що нас залишать без води та їжі. Я з костилем кілька разів спускалась у підвал, дуже важко. Ми одітими спали, сумки стояли біля дверей. Діти підказали, що ось тут на Вінниччині приймають переселенців. Ось так ми і власними автомобілями приїхали сюди. Нас безкоштовно годують, люди всі вітаються і головне відчуваємо себе в безпеці».

Новини в зручному форматі в нашому Telegram-каналі – https://t.me/vinnitsa_info

Вінниця.info, записала Леся Кесарчук