Під час війни деякі німці були людяніші за російських поліцаїв

 Як жилося в окупації, і чому ветерани та діти війни без сліз не можуть дивитися сьогоднішні новини, розказала 84-річна вінничанка Ганна Іщук.

- 9 травня для усіх людей, які пройшли війну, день особливої радості і болю. Щороку всі страшні картини війни постають перед очима… Хоча і у звичайні будні все це час від часу згадуєш. Бо немає нічого страшнішого за війну. Ця трагедія завжди живе у тобі, - говорить бабуся.

Останні кілька років вона із важкістю може пройти кілька метрів, тому з рідного села Городище Літинського району Вінницької області, де прожила все життя, дочка забрала її до себе у Вінницю.

- Як почався Майдан у Києві, мама весь час плакала біля телевізора. Жаліла усіх: і беззахисних героїв, що вийшли на мирні протести, і загиблих бійців «Беркуту», адже вони теж чиїсь діти, - розповідає дочка Надія. – Ще більше мама плаче зараз, коли країну роздирають на шматки, а на носі – війна. Для неї та усіх, хто на власні очі бачив, що таке війна, це найбільший страх – що все може повторитися. Тому я навіть боялася вчора їй щось говорити про ті чутки, що повзуть Вінницею, ніби і у нас намічаються провокації. Вона цього просто не витримає…

Батька врятував…німець

Коли почалася війна, Ганні Іщук було 12 років. Згадує, часи в окупації були важкими: жінок та дітей, що залишилися у селі, змушували важко працювати на полях, а у кожній хаті селилися німці, яких потрібно було вигодовувати і обходжувати, як панів.

Вперше її мало не вбили, коли німці хотіли забрати телицю, а вона, боячись, що батьки будуть сварити, ніяк не хотіла її віддавати. Тільки, коли прийшов батько, відпустила, зрозумівши, що за худобу от-от мало не померла. Інший випадок стався також через корову: коли пасла її, побачила німця й почала тікати, а той - із забавки почав стріляти по ногах.

- Забавлявся. Бо, якби хотів убити – точно попав би, - розводить руками Ганна Олексіївна.

1942 рік. Ганна Іщук (на фото - зліва) із двоюріднім братом і сестрою

Проте, на щастя, серед німців теж були добрі люди. Один німець, що жив у них, постійно пригощав шоколадками, гладив по голові й ніжно називав: «Кіндер», - після чого завжди показував фотокартку власних дітей та дружини. А другий - взагалі врятував від розстрілу її батька.

- Спершу німці не вбивали людей у селі, але потім, коли на них почали нападати партизани, влаштували облаву: усіх чоловіків зібрали й повели на розстріл, - згадує Ганна Іщук. – Мого батька, що дуже хворів, на війну не забрали. А коли його шурин заліз у комін печі, щоб німці не знайшли, собі вирішив не ховатися. Тато просто пішов годувати коня. Мама побачила, як німець, що оглядав наш двір, вже почав його кликати: «Ком! Ком!» - і чимдуж рвонула до них. Батька пхнула в груди, закрила хлів і почала цілувати німцю руки, аби тільки пощадив. Через кілька секунд той розвернувся й пішов до своїх зі слова: «Найн» - «Нікого немає». Отак батько й залишився живим, а то був би розстріляний, як інші…

Через рік, у 44-му, коли в армію звали уже всіх без винятку: і хворих, і молодих, Олексу Нетребського все-таки забрали на фронт. Проте вже у першому бою його настільки сильно контузило, що після двох місяців у госпіталі, його відправили додому.

- Того німця батьки все життя згадували, - продовжує Ганна Іщук. - Так само, як і багатьох російських поліцаїв, які теж зупинялися у нашому домі й інколи поводили себе набагато гірше за окупантів. Один – ну просто звір був! І бив, і кричав постійно, і з хати виганяв…  

Трагедія зближала усіх

Під час війни село Городище стало однією родиною. Кожен допомагав ближньому усім, чим тільки міг. Коли фашисти дотла спалили сусідні села Брусленів і Пеньківку, людей, що вижили, всі прихистили у себе. В одній хаті тіснилися по 3-4 родини. На всіх ділили пару картоплин за обідом і по ковточку випивали кружку молока. Врятували селяни і радянських льотчиків, яких прямо над селом підбили німці.

- А наша сусідка Люба прихистила у себе єврейську дівчинку. Її батьки з Лукашівки привезли до попа, щоб заховав. А оскільки у Люби своїх дітей не було, малу вона взяла до себе. То потім, по закінченню війни, дівчинка навіть не хотіла повертатися до рідних батьків, що теж вижили і за нею приїхали, - так вона Любу полюбила! - розповідає Ганна Іщук. – Звісно, без сліз все це згадувати неможливо. Скільки людей забрала війна, скільки каліками з неї повернулися – й не перерахувати… А діти потім ще довго знаходили міни і підривалися на смерть.

- Це у 1948 році нас сфотографували із дівчатами, з якими працювали на полі. Після війни у вінницьких селах ми всі безкоштовно працювали з ранку до ночі – усі бажали якнайшвидше відбудувати країну, - розповідає Ганна Іщук (на фото – зліва у першому ряду) 

 «Немислимо те, що робиться зараз!»

За два роки по закінченні війни, у 1947-му, на Вінниччину знову прийшов голод. Засуха була така, що у потріскану землю навіть нога могла пролізти.

- Але цей голод, на щастя, у нас люди легше пережили, ніж у 33-му. Тоді мені було всього 4 роки, але мені назавжди врізалося в пам'ять, як ми йшли з мамою, а на дорозі лежало безліч мертвих людських тіл, - плачучи, згадує Ганна Іщук.

У 1950 році вона одружилася. Чоловік Сергій після фронту ще 5 років служив у країнах Західної Європи, навчаючи радянських солдат артилерійській справі, а коли повернувся у рідне село, вже через пару місяців знайомства запропонував коханій дівчині руку і серце.

- Усвідомивши, яке коротке наше життя, ми всі тоді спішили жити, - говорить Ганна Іщук. – Мого Сергія на фронт забрали у 18 років. Назначили далекомірником зенітної артилерії 1-го українського фронту. Він пройшов бої у Польщі, Німеччині та Чехословаччині. А коли війна закінчилася, їх полк мали переправляти на Японію, але в останній момент все відмінили і його залишили служити у Німеччині, Австрії, Прибалтиці та Польщі. З воєнних часів чоловік найчастіше згадував сибіряків. Говорив, тільки завдяки тому, що вони навчили його, як поводити себе у бою, він залишився живим і завоював медалі «За відвагу», «За визволення Праги» і «За перемогу над Німеччиною».

Ганна та Сергій Іщук із сином Анатолієм

Сергій Іщук, м. Прага (Чехословаччина), травень 1945 року

- У 2007 році мого Сергія не стало, а до останнього подиху війна була невід’ємною частиною його самого, - продовжує Ганна Іщук. - Навіть коли посміхався, у очах завжди читався смуток. Бачити, як довкола гинуть тисячі людей – хіба це можна забути?! Час у цьому випадку зовсім не лікує! І всі, хто живе зараз, повинні про це пам’ятати. Перемігши у Великій Вітчизняній, наш народ і на секунду не міг подумати, що дітям і онукам, можливо, доведеться пережити подібне. Немислимо, що сьогодні у 21-му столітті Україна стоїть на порозі війни! Це жах, який потрібно усіма можливими способами зупинити. Повірте, в житті можна пережити все: і нестачу грошей, їжі, і все-все інше, але, коли гинуть довкола люди – це найбільша кара. Молюся, аби Бог усіх нас від цього вберіг!

Сергій Іщук (на фото - зліва) під час служби у Німеччині, ст. Рехаген, вересень 1946 року

Сергій Іщук (на фото – зліва у першому ряду) у приборному відділенні у Прибалтиці, травень 1950 року

Валентина Кирильчук, ВИННИЦА.info