«Передали, що я 200-ий, бо не рухався». Військовий однієї з частин Нацгвардії, що на Вінниччині, розповів історію своєї служби

Військовий однієї з частин Нацгвардії що на Вінниччині був важко поранений на Донеччині, та після шести місяців реабілітації воїн вирішив повернутися на службу.

Нацгвардієць Петро Мазур розповідає, готував себе до служби у війську ще змалечку.

«З малку мій дідусь, він полковник у відставці, водив мене знайомив з військовими людьми, та ніби програмував мене на військове майбутнє. І моя мама - майор медичної служби. Тому було якось очевидно, що і я також буду. Я перший син, найулюбленіший онук теж буду військовим. Морально я себе готував до цього напевно ще з року 2014-2015го, коли зрозумів, що теж хотів би приймати участь і ставати на захист країни.

Повномасштабна війна дістала мене якраз в зоні Операції Об’єднаних Сил. З 1 лютого перебував на плановій ротації. І вже з 24 лютого, як розпочалась війна, ми вже були на позиціях, готові приймати бій. Нам дуже важко було тримати оборону, так як противник виїжджав в поле і з поля обстрілював населений пункт з танків. А до того, просто накривала їх артилерія. Населений пункт між Марїнкою і Волновахою. Невеличке село, але воно було важливе для ворога, для подальших його дій, для подальшого розгортування. Там було велике сполучення доріг, яке виводило на інші населені пункти», - пояснив Петро.

Військовий розповідає, найважче було витримувати постійні обстріли.

«Найважче було напевно думати кожен артилерійський обстріл, що це твій останній обстріл. Кожен раз прощатись з життям. Кожен з тих хлопців молодих, також хоче жити, ще чогось досягти… Найважливіше - це люди, за яких ти переживав.

Тоді ми вчасно відвели людей, а самі прийняли рішення піти зустріти колону і натрапили на ворожу ДРГ, яка ще з ночі сиділа в місцевого жителя в підвалі. З ними ми вступили в бій і в ближньому бою отримали поранення. Спочатку нас засипали з підствольних гранатометів, а потім чергою в плече мені попала куля.

Передали, що я двохсотий, бо я не рухався. Я ліг на ліве плече з якого кров сочилася, лежав, лежав, а тут… ногою своєю дьорнув. Напевно, що Господь тою ногою поворушив, щоб побачили, що я живий. Напевно якби не побачили, то й не ліз би туди ніхто. Бо там відбивати важко було, вони довго мене відбивали», - розповідає Петро.

Першу допомогу 22-річному нацгвардійцю надали, як тільки вдалось дістати його з поля бою на пару вулиць назад.

«Першу допомогу мені надавали мої бойові медики. Їх два сержанти. Вони все чітко і правильно зробили. Я перед вами сиджу, значить вони все правильно зробили, грамотно. Навчались вони добре. Тож дякую тим хлопцям, і дівчатам, і хірургам. Дякую, тому що зобов’язаний їм життям і тим, що ця рука в мене взагалі є. Якби хірург мені тоді не вшив правильно артерію, то рука б почорніла і її прийшлося б відрізати.

Як сказали лікарі, я вже не мав би жити», - каже військовий.

«10 квітня загинув прапорщик, який витягнув мене на собі разом з іншими хлопцями і загинув бойовий медик, який надав мені першу допомогу після евакуації з поля бою», - повідомив Петро.

Попри важке поранення та довгу реабілітацію, чоловік вирішив повернутися на службу.

«Я пишаюсь тим, що я служу. Що на мій вік випала честь боронити країну свою і я пишаюсь тим, що служу в лавах, поруч з такими мужніми і хоробрими офіцерами, сержантами, солдатами, як наша армія», - сказав нацгвардієць.

Новини в зручному форматі в нашому Telegram-каналі – https://t.me/vinnitsa_info