Мати Героя Небесної сотні Максима Шимко: Ми не хочемо помсти, ми вимагаємо справедливості

Для вінницької родини Шимків Майдан не закінчиться ніколи, бо задля перемоги Революції гідності вони пожертвували найдорожчим – сином і братом. Максимом, героєм Небесної сотні, пишаються, але прийняти, що його немає, не можуть і досі.

У вітальні Шимків – куточок пам’яті Максима: його фотографії, каска, яку подарували синові друзі-майданівці, прапор України, скроплений його кров’ю.

Здається, що всупереч усім законам фізики у цій сім’ї минуле, теперішнє і майбутнє існують одночасно.

Бо він, їхній Максим, запланував стільки справ, що їх би вистачило б не на один рік. Бо якби був живим, то зараз разом із друзями обов’язково воював би на Сході.

"Солодкого меду у Вальгалі!"

- А він десь там, в іншому світі, досі воює, - каже мама Максима, Зоя Семенівна. - Мені перед тим, як ми збиралися на зустріч з Президентом, він наснився, хоча це буває нечасто. Сниться, що він у козацькій формі стоїть перед строєм хлопців у камуфляжах і щось їм каже. Я далеченько, не розберу що. Потім чую - кричать "Слава Україні!". Я відповідаю "Героям Слава!" Оглянулась, а його вже немає.

Щось змінити у синовій кімнаті Зоя Семенівна і Микола Федорович не наважуються й досі. На полицях у шафі - книжки з історії, зачитані "до дірок" скандинавські міфи, видання про історію костюмів. На підвіконні - пластикова  коробочка з кільцями для кольчуги, на комп’ютерному столі – кістяні "скандинавські" голки для плетіння, власноруч зроблений Максимом лицарський шолом.

- Макс у ньому всі перші дні й проходив на Майдані, коли там ще не стріляли, а воювали «дубінками», - розповідає Павло, брат майданівця. - Ось бачите, ум’ятина? Це звідти. Його і знали там багато людей, не тільки в його 4-й козацькій сотні. Він дуже колоритно виглядав - із бородою, примітним був. Коли загинув, то в репортажі польського репортера упізнали його знайомі з усієї України! Лише на один з телефонів тоді за добу 260 дзвінків надійшло. Всі питали одне: невже це Макс?

Максим Шимко захоплювався історичною реконструкцією, був одним із найактивніших учасників вінницького клубу "Білий вовк". Щороку їздив на фестиваль до Меджибожа, мав безліч друзів. Дуже любив скандинавську міфологію, усе, пов’язане з лицарством і вікінгами. Навіть жартував: "Одружуся тільки на валькірії".

А коли Макс загинув, друзі написали на його сторінці у соцмережі: "Солодкого меду у Вальгалі!"

"Мій син-лицар запізнився з народженням років на 400"

Хлопець заразив своїм хобі спочатку брата, а потім – батьків-пенсіонерів. Вони разом шили історичні костюми, їздили з синами на лицарські ристалища, виготовляли зброю і поножі. Максим з товаришем-ковалем навіть лафети для козацьких гармат робили. Їх тепер щороку на звичаєвий козацький фестиваль "Живий вогонь" привозять.

- Ми й цього року у Меджибіж поїдемо в пам’ять про сина. От тільки що там робитиму без нього - не знаю, - каже Зоя Семенівна.

Вже з понад годину дивимось фото та відео з фестивалю реконструкторів. Шимки навперебій згадують найкращі моменти.

- Оце він у скандинавському одязі! А оцю сорочку сам шив. А оце, бачите, дівчата з Харкова? Так гарно середньовічні танці виконують! А це бій: он там, під стіною, срібний воїн. То наш Максим!

- Звернули увагу, отам хлопець упав, - питає батько Микола Федорович, - бачите?

- Бачу.

- І ніхто ж не чіпає, не добиває. Бо – лицарі. Таким і наш Максим був. А коли вони з друзями поранених з-під обстрілу 20 лютого витягували, ніхто не побоявся куль, казали: "Своїх у біді не кидають". Бо на майдані вони називали один одного побратимами. А на наших дітей  влаштували "сафарі".

Про смерть Максима родина дізналася, упізнавши його на фото в Інтернеті, а потім побачили сюжет по телебаченню.

- Знаєте, Максим відчував, що загине молодим. Казав, що не уявляє собі смерті в ліжку, що треба піти так, щоб пам’ять залишилася. Він у мене взагалі був таким, справжнім лицарем. Для нього гроші нічого не важили, казав, що не можна дружити із тими, в кого долари в очах стрибають. Лицар, романтик, він років на 400 запізнився народитися...

Батьки із болем згадують про синову загибель, але розуміють, що інакше він не міг. Увесь цей час переживає й брат Павло. Він був би на Майдані з Максимом - якби не травмована нога.

"Майдан повинен залишитись, як символ"

- То страшні були кадри! Коли мене викликали у Київ до слідчого, щоб упізнати сина на відео, просила: не показуйте, де їх убивають, не можу дивитися, - згадує Зоя Семенівна. – Мені він потім зізнався, що шестеро його хлопців, які мусили вивчати відеосвідчення, з роботи пішли. Теж не могли витримати цього звірства.

Слідчі спочатку зовсім не давали ніякої інформації, аргументуючи, що це таємниця слідства. Ситуація змінилася після зустрічі з Віталієм Яремою. Він нас вислухав і обіцяв посприяти. До нього тоді багато наших (членів родин героїв Небесної сотні – авт.) зверталися, то він допомагав, чим міг.

- Ви часто зустрічаєтесь з іншими родинами Небесної сотні?

- Так, щомісяця. Благодійники допомагають з транспортом, проживанням. В ці дні спілкуємось між собою, обговорюємо проблеми, згадуємо наших рідних. Домовилися, що зустрічатимемося щомісяця із новим генпрокурором.

- Заходите на київський Майдан?

- Так, ми там буваємо, але ходимо переважно до 4-ї козацької сотні, з якою на Майдані був наш Максим. Ще недавно там були троє хлопців, які його знали. Один мене навіть упізнав, підходив, питав, як ми живемо. А решта його друзів вже давно воюють на Сході, борються з сепаратистами.

- Зоє Семенівно, Вас, напевно, як нікого іншого, має хвилювати подальша доля Майдану.

- Так, я чула заяву Віталія Яреми, вона дуже жорстка. Мені важко сказати однозначно про Майдан. З одного боку, там зараз дуже різні люди. Є такі, як хлопці з 4-ї козацької сотні, у них сувора дисципліна, вони там порядок підтримують. А є й зовсім інші мешканці Майдану. Дуже пригнічують згарища, барикади. Але я вважаю, що Майдан у якомусь вигляді повинен залишитися. Як символ. Щоб ті хлопці, які пішли воювати на Схід знали, що тут залишились ті, хто відстоює інтереси революції гідності у столиці. Бо все ще далеко не так, як би хотілося, зокрема, у владі.

- До речі, про владу. Вам якось допомагають?

- Так, нам допомогли і з похоронами, і потім. Міськрада виділили нам із батьком безкоштовно місце на центральному кладовищі поруч з сином. Знаєте, як це дорого? У нього ж своєї сім’ї не було, то ми із ним поряд будемо. Надало матеріальну підтримку місто, отримали кошти, виділені обласною радою. Буде за що гідний сина пам’ятник замовити. Пенсію по втраті годувальника теж дали. Ми нікуди не бігали, не "вибивали". Нам з міського пенсійного фонду зателефонували, запросили, усе оформили.

"Не хочемо помсти - нам потрібна справедливість"

- У Вінниці зараз тривають громадські обговорення, яким бути пам’ятнику Небесній сотні. А на честь Вашого сина мають вулицю назвати.

- Так, місто вирішило встановити у місті такий пам’ятник, є багато думок і пропозицій з цього приводу. Ми ж, коли ходили до в. о. міського голови Сергія Моргунова, просили тільки про одне: встановити на Меморіалі Слави, де перелічені прізвища тих, хто захищав Батьківщину від фашистів, і плиту з іменами полеглих на Майдані. Наші діти також загинули за Україну.

А про нашу вулицю – казали, що назвати її вирішили на честь Максима за нашим проханням, хоча, це не зовсім так. Зараз місто почало процедуру перейменування, йдуть громадські обговорення.  Одні - за, інші – проти, бо думають, що через перейменування доведеться платити за переоформлення документів. Як люди вирішать, так і буде, але ми будемо вдячні за пам’ять про сина.

- Ви з іншими родичами Небесної сотні повернулися із зустрічі з Президентом, яка відбулася 8 липня, де вимагали, аби загиблим на Майдані присвоїли звання Героїв України.

- Так, але згоди поки що не дійшли. Петро Порошенко запропонував нагородити загиблих майданівців орденом Небесної сотні. Мовляв, він буде не менш почесним, і пільги такі ж передбачатиме. Справа не в пільгах. Ми вважаємо, що наші рідні заслуговують найвищої державної відзнаки, бо вони у цій революції були першими, хто віддав життя за Україну. Зараз присвоїли звання героїв України кільком учасникам АТО. Це мужні люди, вони загинули у ході бойових дій. Небесна сотня вийшла за свободу зовсім беззахисною. Знаєте, що мій син востаннє написав "Вконтакті", коли їхав на Майдан? Написав: "За Україну!!!!!!!!!!!!! Всі хто може їдьте в Київ!!!"

- То Ви із родичами загиблих майданівців і надалі вимагатимете звання Героїв України для Небесної сотні?

- Обов’язково. Ми двадцятого числа знову збираємося до Києва. Будемо створювати громадську організацію, бо родичі – це родичі, а тут йдеться зовсім про інший статус.

- Якою буде головна мета цієї організації?

- Домогтися покарання винних у загибелі наших дітей. Ми це й у статуті своєї організації основним пунктом запишемо. Зрозумійте, ми не хочемо помсти, ми вимагаємо справедливості.

Довідково. Козак 4-го редуту Майдану вінничанин Максим Шимко загинув 20 лютого під час бою на вулиці Інститутській. Куля снайпера влучила Максимові в шию під час того, як він намагався врятувати пораненого. Прощання з Максимом Шимком відбулося у рідному місті, на площі Театральній (тепер майдан Небесної сотні).

Побратими з його сотні несли тіло загиблого через усе місто на руках. Поховали Максима Шимка на Центральному міському кладовищі. Проводжати героя в останню дорогу прийшло близько 10 000 вінничан. Похорони транслювало вінницьке обласне державне телебачення.

Антоніна Мніх, Укрінформ