Люди, на яких тримається країна. Юлія Вотчер - жінка-легенда із Вінниці

 Вона - жінка-легенда, волонтер із десятками рейсів на передову, активістка Майдану, що досі воює за Україну та рятує життя бійців! Вона — це 63-річна вінничанка Юлія Вотчер, одна із героїнь документального серіалу «Хоробрі Серця» на каналі 1+1. Крута на екрані телевізора і така проста в житті... Жінка, що з Божою допомогою і завдяки щедрим душам українців зібрала для фронтовиків мільйони гривень пожертв, сотні тони гуманітарки і ті самі дві знамениті броньовані «швидкі» для поранених солдатів...

А 33-каналу Юлія Луківна перед своїм 28-м волонтерським рейсом на палаючий Схід розповіла про звичайне диво в зоні АТО!

- Що це було? Справжнє диво, порятунок життя чи Божа воля?

- Все разом, бо я цю історію ще нікому не розказувала... Бо коли наш волонтер Юра Трептишен поїхав у Донецьк і повіз ліки — його там піймали сепаратисти. Він був на своїй машині, худенький такий, «хромоножка» - кульгає на одну ногу... Вони з нього знущались як могли, били, катували, чіпляли за ребра, але він за саном виявився монах! І на одному із допитів він про це проговорився...Про це дізнались місцеві донецька батюшки Московського патріархату і викупили Юру в сепарів! Але не це було дивом! За скільки його відпустили - не знаю... Але він після всіх цих випробувань провернувся до нас вже ледь не старцем — таким страшним і побитим він був. Але живим! І його як монаха взялись лікувати добрі люди та віруючі на Кіпрі, але на квиток на літак у нас не було грошей — 500 доларів! Тим більше, що курс тоді вже сказився... А треба летіти на цей Кіпр Юркові завтра чи ніколи! І я собі місця не находжу, тільки й думаю про ці долари, про ці 500, які треба на білет... Знаєте, я молилась і вірила, що вони прийдуть до нас, але не знала звідки... І тут мені дзвонить моя знайома по роботі в компанії ТАСС Юлія Володимирівна і каже: «Один відомий у Вінниці чоловік приніс вам 500 доларів на добру справу, але просив, щоб тільки не на зброю... Ось так Бог побачив, що мені треба гроші на лікування монаха і прислав їх мені! Хіба це не диво! Я не надто віруюча людина, знаю може одну молитву, але після такого вірю в Бога і його дива. Знаєте, ми на Майдані для «газової» атаки на «Беркут» палили на шинах гірчичники і господарське мило. Від нього такий сморід і я вам скажу, що вітер жодного разу із цими гірчичниками не дув у наш бік! Ось так не вір після цього...

- Вам не страшно знову їхати під кулі та міни... Там же смерть на кожному кроці?

- Страшно, але не тоді коли по тобі стріляють... А буквально за хвилину, коли вже все стихло і ти не знаєш, що буде далі. Чи вороги вже за спиною, чи може знову влуплять «Градом»... Страшне очікування, а не сама смерть! І коли я їду із водієм Ваньою в бусику, то каску кладу та бронік збоку від дверей, звертаюсь як можу до Господа, а голова незахищена... Чому? Бо де ви бачили бабусю без руки чи ноги, а постріл чи осколок в голову — це «легка», миттєва смерть... Коли їхала вперше, зять не пускав, казав, що прикує до труби... А тепер каже, що пишається мною! Захочете в гарчу точку потрапити — дзвоніть! В мене там є 12 янголів-охоронців — хлопці-кіборги по 2 метри зростом, такі здорові як дуби... Я за їхніми спинами як за стіною і вони мене як рідну маму оберігають.

- Якби не волонтери, де б сьогодні була Україна?

- Її б вже не було... Це визнав Петро Порошенко на зустрічі з нами, коли відкрито сказав: три-чотири місяці ви повністю замінили, виручили державу, одягли, нагодували та врятували тисячі солдатів, дякую Вам!

- Вам хотілось когось із наших генералів поставити до стінки і розстріляти?

- Так! Таке було мінімум два рази, коли державні військові люди із купленими погонами і посадами шкодять Україні та армії не своєю нікудишньою роботою, а бездіяльністю! Бо на фронті ти знаєш — тут свої, ворог там! А тут в тилу, в міністерствах вороги часто сидять в таких кабінетах... Я вже стріляла на передовій із всіх видів зброї. І інколи наступає такий момент, стан афекту, коли ти готовий вбивати... Так було на Майдані, коли 18-го числа до нашого польового шпиталю в Будинку профспілок понесли десятками поранених, покалічених людей... Потім пішли вбиті, застрелені в серце і за таке я чесно була готова вбити людину з іншого боку барикад. Але це не так просто... В мене є дуже багато страшних, дуже відвертих фотографій з тих днів, але я їх ще нікому не показувала.

- З чого почалось ваше волонтерство?

- Я мама, жінка, вчителька російської мови та літератури — абсолютно мирна людина. Але коли я поїхала до Києва по своїй останній роботі в страховій компанії та побачила цих по-звірячому побитих на Майдані дітей, студентів — залишилась там до кінця Майдану, до перемоги... Але замість перемоги — прийшла війна! Армія не була до неї готова, але ми вже знали як збирати ліки, як витягувати важких поранених, як переправляти все це на Схід, кому можна довіряти, а хто зрадник...

- Що сьогодні везете на фронт?

- Їду в Маріуполь до «Правого сектору» - це хлопці справжні відчайдухи, цілий новий батальйон патріотів, що без повісток і примусу готові битись і помирати за Україну. Ви б бачили ці очі... В них все, що можна сказати нині про війну! Але їх треба одягти, зігріти, дати аптечки, буржуйки, обладнання та дівайси...

- Як вам вдалось відбити у митників і провезти в Україну ті дві броньовані швидкі?

- Ми зібрали на них гроші по всій Україні з багатих і бідних, домовились про коридор і все таке... І тут виходить до нас митник рядовий і каже — не мені, а туди нагору треба грошей, трішки, всього 1500 євро! Ви ж розумієте, куди я його послала... Тоді ми піднімаємо, нашого посла Дещицю, всіх кого можна і їдемо через інший пункт пропуску... Нас пускають в нейтральну зону, але в Україну 9 діб не дають проходу. Я вже не знала куди дзвонити і тут допомогли журналісти, ваші колеги Юра і його дружина, що написали про ці «швидкі» в Інтернеті... Знаєте, мені після цього телефонували такі люди, так вибачались і пропонували допомогу, що я знову повірила в силу друкованого слова.

- Що вам підказує ваше материнське серце? Коли кінчиться війна?

- Хочу помилитись, але чомусь все мені підказує - весною буде велика війна...Буде багато смертей, крові, але перемога буде за нами! Бо Путін вже кидає в бій останні резерви — зеків, танки з параду, 18-річних солдатів-строковиків необстріляних. А з нашого боку навпаки все менше тих, хто ще не допомагав армії та солдатам! А коли я зустріла під Донецьком місцевих сина і батька, Миколу-страшого і Миколу-молодшого, які є справжніми українцями, говорять українською, дійсно патріоти і щодня вони б’ються на смерть... Я їх питаю — як такі тут жили і виживали на Донбасі? А він мені Коля молодший у свої 23 каже: Мене народила тут мама Надя і вже інша жінка мене не народить! Мене народила ось ця земля і вже іншої батьківщини в мене не буде! А якщо на моїй земля щось не так, війна йде — це питання до мене! За нас цю війну ніхто не відбуде і не виграє! Як з такими людьми не вірити в ПЕРЕМОГУ! І я в неї ВІРЮ! Сідаю в бусик, їду вночі, везу, що можу, бо ПЕРЕМОГА народжується там, в тих окопах!

ВИННИЦА.info, матеріал Романа Ковальського