Доброволець з Рубіжного: «Наша країна маленька, але ти диви, як тримається. Ми повинні її захищати»

Сергій – доброволець з Рубіжного, що на Луганщині. До повномасштабного вторгнення росії в Україну, працював тренером з фізичної підготовки, а сьогодні є командиром кулеметного відділення в підрозділі ТРО.

Про те, як і хто охороняв місто на початку повномасштабної війни, чому потрібно захищати від окупантів рідну землю та як подолати страх на фронті? Свою історію Сергій розповів кореспонденту Вінниця.info.

Перші дні повномасштабного вторгнення

Наш край покинуло дуже багато людей буквально 25 лютого, одразу після першого дня повномасштабного вторгнення. В більшості виїхали і правоохоронні структури. Тоді ми вирішили організувати в Рубіжному ТРОшний загін, аби захищати територіальну цілісність нашого міста і берегти правопорядок.

Ми не думали ніколи, що буде такий наступ. Тоді ми просто не усвідомлювали масштабів. Так, «прильоти» були по всій країні. Але повного розуміння всієї картини не було. Навіть я, з урахуванням того, що з 2015 року на війні побував, не міг повірити, що наступ на всю Україну.

Чому в Рубіжному офіційно не створили ТРО

Чесно кажучи, я не можу відповісти на це питання, чому так сталося. Я прийшов у військкомат, і в той же день, буквально через годину, нас розігнали. Бо я почав збирати дуже велику кількість людей, спортсменів і небайдужих громадян, які захотіли і мали наміри створити ТРОшну захисну структуру. У нас були і наміри, і можливості, і навіть налагоджений зв’язок між собою. Втім, нас розігнали з-під автомату, сказали «залиште цю територію». Ніби ми якісь зловмисники, прийшли загарбати той військкомат.

Ми пояснювали, що маємо добрі наміри, що хочемо записатись до лав захисників. Але у відповідь було – «Ні».

Пізніше ми дізнались, що йде набір ТРО в Сєвєродонецьку та в Лисичанську. Та потрапити туди вже не могли. Вже з’явились блокпости по дорозі, автобуси не ходили, машини у нас не було. Пішки 12 кілометрів можна було пройти, але точно ми не знали, де там йде і чи відбувається насправді набір в ТРО. Щоб не сталось такого, що ми прийшли в пусту.

Тому ми самотужки почали патрулювати місто, опублікували свої контакти, щоб люди могли звертатися у разі необхідності до нас. Вдень і вночі патрулювали місто. Спали по 2-3 години. Але нормально себе почували. Тобто ми вирішили створити самі захист для свого міста.

Був випадок. Прибігаємо ми на порушення приватної власності. Пограбували магазин, що торгував пивом. Ми приїхали на місце, затримали двох хлопців, запакували. І потім приїжджає охоронна фірма. Кажу: «Ну, хлопці, ось, приймайте». Вони такі: «Ой дякуємо, і злочинців забрали».

Повертаємося далі патрулювати місто. Поступив виклик, що пограбували магазин з мобільними телефонами. Одного зі злочинців затримали, один – втік. Як пізніше виявилось, хлопець був з притулку для неповнолітніх. І так ми тримались-тримались, аж до поки не з’явилась поліція. Правоохоронці їздили на машинах без номерів, тобто на чому було. Одного разу приїжджає ця поліція вже на нас і кладе на підлогу обличчям.

Я кажу: «Хлопці, ви спочатку розберіться, з ким ви маєте справу. Бо ми рубіжанська, нехай самопроголошена, але Тероборона, і люди до нас звертаються, коли в місті відбуваються правопорушення. Люди дзвонять нам і ми їдемо на виклик. Бо квартири грабували мародери, ми приїжджали на виклики по дзвінку від сусідів, а там бачимо, що в дверях хтось вже викруткою копирсався. Багато людей поїхало з міста, але й багато залишилися. На той момент поліції не було, то хто повинен був захищати правопорядок в Рубіжному?».

Тож коли повернулась поліція, прийшли ЗСУ, ми вирішили зупинитися. Я сказав, що треба зупиняти наше патрулювання. Бо ми просто почали заважати. Хлопці сидять, чекають на ДРГ, а ми тут зі своїм патрулюванням…

Коли прийшов час брати в руки зброю

28 лютого ми виїхали з Рубіжного. В Сєвєродонецьку поспілкувались з ТРО Національного корпусу «Азов». І поїхали у Лисичанський військомат, там вже було остаточне розуміння того, що в руки потрібно брати зброю.

З дому взяв найнеобхідніше. По дорозі, яку вже завалювали деревами для блокування проїзду, передав гарячої їжі нашим оборонцям, сигарет, бо їм тоді дуже була потрібна підтримка.

Щодо офіційності, то офіційно нас підпорядкували з 4 березня. Хоча ми три дні залишались наче «в повітрі». Поки проходили всі ці реєстри. На руки зброю отримали, і вже 8 березня я виїхав на першу бойову.

Як для себе вирішив, що саме ти повинен їхати на оборону країни? Ти ж міг поїхати, як інші?

Ні, не міг. Не можна так! Ще в 2015 році я прийняв присягу на вірність своїй державі. Якщо я поїду, десятий, двадцятий, ще хтось поїде, а хто захищати буде?

Коли ще був дитиною, мріяв бути офіцером. І до того ж, вже в старшому віці у мене було завжди бажання навчати. До війни я став тренером. Почав тренувати, навчати загальній фізичній підготовці, фізичній підготовці. Так само і зараз продовжую. Хоча зараз навчаю хлопців у своєму відділенні.

Наша країна маленька, але ти диви, як тримається. Ми повинні її захищати.

Що допомагає на передовій не боятися

Попередня бойова підготовка. Самомотивація, бо ми робимо добру справу, ми захищаємо свою країну. І гумор.

Сміятись потрібно. Бо коли командир серйозний, паніка зростає. У бійців одразу очі великі і питання: що робити)).

Пройшло чотири повних місяці від початку повномасштабного вторгнення але на захист країні пішли не всі

Війна – це дуже страшно і більшість людей не розуміє, чому туди треба йти. Але всі повинні розуміти, якщо ми закінчимося, звісно, такого не станеться, але слід просто уявити, що окупанти підуть далі.

Якщо вони зрозуміють, що ми слабка нація, вони підуть далі. Це загарбники, і вони не бачать країв, вони не зупиняться доти, поки їм не дадуть остаточну відсіч.

Як мені здається, лише один наш військовий рівний сотні тих бурятів, які приходять на наші землі. Бо вони слабкі, і слабкі духом. Їм наказали, вони приїхали і займаються цим, чи то заради задоволення, чи то заради грошей.

А наші воїни – захищають рідну землю. Наші хлопці розуміють, якщо вони не будуть цього робити, то просто їх дітям не можна навіть буде показати таку країну, як Україна. Якщо ми її здамо, то що це буде?

Хлопці не повинні вагатись, чи йти до війська, чи не йти. Якщо ви зараз підете, у вас буде більше часу на підготовку, аніж коли зненацька потрібно буде йти одразу на фронт, бо ворог в потилицю дихає. Навіть жінки йдуть на війну. Втім, я впевнений, що український чолов’яга, козак, потрібен в бою, повинен захищати рідну землю.

На передовій крім зброї потрібні машини

Машина на фронті – розхідний матеріал. Вони потрібні завжди. Тому нашому відділенню наразі потрібно авто.

Перші автівки, які ми купляли для нашого відділення, з ними було все просто, та й машин було більше в нашій країні. Зараз їх треба купляти і гнати с закордону. А тачка потрібна потужна. Бо як з’ясувалося на практиці, з низьким кліренсом і малою кубатурою вони не витримують. Перегрів іде. А зараз літо, спека попереду величезна. Тому машина потрібна потужна, надійна, на якій можна оперативно маневрувати. Потрібен мобільний позашляховик.

На досвіді ти розумієш, що радянські авто не підходять для такої справи. «Нива», непогана, але – маломістка.

Збір просувається потрохи. Але ціннички зростають…. Багато людей відгукнулися на збір, але все ще суму ми не зібрали.

Мені дуже приємно, що люди розуміють і намагаються підтримати і словами і грошима, але ми все ще збираємо гроші. Адже наше відділення так само виїжджає на контакт з ворогом і машина нам дуже потрібна.

З дозволу Сергія публікуємо реквізити для збору коштів на авто. Ціль збору – 120 тисяч гривень:

Приватбанк

4149499805543046

Сергій Плужник

Монобанк

5375414131500489

Новини в зручному форматі в нашому Telegram-каналі – https://t.me/vinnitsa_info

Вінниця.info