До Вінниці з фронту приїхали два Сергії - перший привіз тіло побратима, другий – чекає народження донечки

У це важко повірити, але ці двоє наших земляків прибули у короткі відпустки на рідну Вінниччину в один і той же день. Обох звати Сергіями. Обоє служать на передовій у загонах вінничан.

Обох зустрічали вдома із сльозами на очах... Першого рідне Погребище чекало із заплаканими від горя очима, бо Сергій «Замок» із 9-го батальйону привіз скорботний вантаж «200». Другого, бійця з позивним «СеГа» частини 3008 із 29-го блокпосту, з нетерпінням виглядала в обласному центрі дружина Валя, яка з дня на день має народити їхню першу дитинку... І хоча у кожного Сергія була своя дорога додому, але безглузда вбивча війна все одно одна на всіх!

– У такі відрядження краще було б не їхати, бо я дотепер не знав, як це дивитись в очі батькам вбитого на війні солдата, — розповів Сергій «Замок». — Адже там, на передовій, смерть і кров під обстрілами та бомбуваннями не такі страшні як тут, вдома. Я хочу сказати, що до втрати товариша по окопу звикаєш, але це була не перша і, на жаль, не остання смерть серед наших... Збирали тіло товариша як могли, все буцімто знайшли і привезли додому в закритій труні. На місці вибуху лише не було частини кисті руки, і один генерал визвірився на нас, кричав: “Знайдіть ті пальці, мать вашу...” Але я його не злякався, лише різко відповів: “Сам, сука, йди шукай ту руку...” “ Він, звісно, не пішов...”

Скільки вдома було вилито сліз над труною нашого побратима, скільки на гірких поминках випито горілки, скільки голосила мати над домовиною синочка, я сказати не можу... Море без кінця і краю!

Невже ці ріки крові та сліз не спиняться? Не втоплять того Путіна?

– Наш 9-й готовий помститися за друга чи гниле перемир’я краще хорошої війни?

– Ми лише чекаємо команди «Фас» від Порошенка чи хто там її може дати... Вмирати страшно, але я вам кажу — кожен з нас сподівається побачити рідню і Перемогу! Будь наша воля – ми б «покрошили» сепарів за пару днів і вже були б на кордоні, бо так вони нас по одному передавлять цими мінами, «Градами» і засадами. Але команди не дають, і ми копаємо нори, міняємо позиції, відстрілюємо цю наволоч по одному... Одного, крутого, правда, відпустили після виховної роботи, коли він пожив у нашому полоні, побачив, що тут за хлопці — козаки і патріоти, а не як у нього в загоні – наркомани, зеки, вата, та поклявся: «Я більше з українцями не воюю!»

Недарма нашу 9-ку вороги вже назвали «Призраками»! Бо вони стріляють по вчорашніх позиціях, а ми вже окопались в іншому місці. Можете в нас не сумніватись — жодного метра передової ми не здамо! Дякуємо за чоботи від “33-го каналу”, які я везу із собою на фронт! Допомагайте чим зможете, і ми точно привеземо Перемогу додому!

Другий Сергій — боєць Нацгвардії із 29-го блокпосту приїхав додому разом із волонтерами, що всіма правдами і неправдами доставили землякам іменні посилки. За коротку відпустку Сергій «Детройт», чи «СеГа», має, перш за все, встигнути стати татком, бо його кохана половинка Валя вже 9-й місяць виношує дівчинку. А ще побачити всіх рідних, друзів, колег по роботі на авторинку «Сатурн» і зібратись на фронт вже по-зимовому.

– Чекаю народження нашої доці та водночас збираюсь назад до хлопців, бо ми там одна команда — вінничани! — розповів Сергій. — А в коротку відпустку вдалось вирватись із блокпосту, коли до нас приїхав бус із Вінниці з вашими посилками. Довезли все: валянки, теплі речі, харчі, ліхтарики, утеплювач для землянки, цигарки, а головне — дитячі малюнки! Про те, що було із 32 і 31-м постами, переповідати не буду, бо там половина було наших земляків... Додому повернуться не всі, бо вже є мінімум 5 «200-х» і один офіцер у полоні. Знаємо, що для його викупу навіть діти по школах Вінниці збирають гроші... Але це війна, і шанси на визволення з полону оцінювати відсотками, днями чи грошима не можна. Бо людське життя там має зовсім іншу вартість, і я вже звично серед мирної Вінниці палю цигарку в долоню, щоб не побачили вогник сепаратисти.

– Коли повертаєшся на фронт?

– Потримаю доньку на руках, заберу дружину із пологового і буду збиратись... Передач на передову вже назбиралось мішків зо 5, але все не заберу. Дуже хочеться святкувати Новий рік вже вдома серед рідні, але загадувати із цим перемир’ям нічого не можна. Була б команда – за пару тижнів відбили би свою землю... Моліться за нас, і ми повернемось!

Як складеться доля цих двох наших земляків, двох Сергіїв, що через війну вимушено покинули рідний дім, сім’ї, дітей і вирушили на фронт, “33-й канал” буде відслідковувати разом із читачами. Бережи вас Господь, хлопці!

Роман Ковальський, 33 канал