Чи стане Героєм України «ДОК», який вивів з оточення сотню бійців з 32-гого блоку?

 Два тижні тому Андрій Ліпський на позивний «ДОК» під ворітьми частини 3008 зустрічав на милицях своїх бойових побратимів із геройських 32, 31, 29-го блокпостів... І саме тоді, коли вирвані із ламп смерті вінничани обіймали рідних, плакали від щастя та пили перші мирні 100 грам за повернення один із бійців чесно показав пальцем на Андрія: «Це він нас врятував з 32-го! Йому дякуйте! Атаман Козіцин його джипом БМВ Х-5 купляв, чотири штуки баксів за перехід на службу в ЛНР давав, але він не зрадив — нас вивів і сам вийшов... Не ми герої — він Герой!» Хто ж він такий цей загадковий «ДОК»? Як цей одесит опинився серед нацгвардійвців-вінничан? Та чому його ненавидять штабні генерали та поважають як рівню офіцери російського ГРУ?

- Всі хлопці із 3008 знають, що ти кадровий офіцер... Але чому Ліпський воював як рядовий?

- Я не хочу говорити про своє офіцерське минуле, бо це вже минуле... Про те, що буде війна з Росією було зрозуміло ще 2 роки тому, коли з усіх посад у розвідці та СБУ вигнали наших профі, а поставили росіян чи вихідців із Росії... Через це ми втратили Крим, мали заворушення в Одесі, воюємо на Сході... Сам я одесит, мені 35, маю певну спеціальну підготовку і коли війна застала у Вінниці — пішов до військомату та записався у добровольці... Мав їхати у «Айдар», але їхній комбат на добу запізнився за мною. Довелось вчити війні хлопців із вінницької Нацгвардії, які опинились поряд зі мною. Якщо зумів допомогти комусь чи врятувати від смерті — це добре. Вийшло як в тому анекдоті: «Зняли з поїзда і забрали в Нацгвардію!»

- Коли стало зрозуміло, що 32-й блокпост в оточенні, а підмогу чекати марно?

- Я з першого дня заходу на пост сказав — що ми тут робимо? Або треба підтягнути і посилити фланги чи варто звідси йти! Бо оточення вже тоді було із 3-х сторін... Було зрозуміло, що довго так нам не втриматись. Але команда була одна — стояти, триматись! Коли почались серйозні бої, коли за нами захлопнулась ця пастка для мене як розвідника ще була маленька шпаринка вивести цю сотню хлопців... Але той шанс ми змарнували і поклали за цю дурість людські життя... Багато життів!

- Скількох хлопців поклали за 32-й і криваву воду для вас?

- Я не маю права це казати, але не 8, не 28 і може не 108... Їх дуже багато! Одного лише «Айдару», що віз нам воду та боєкомплект, там стільки полягло... Кого могли поховали. Тепер ось хлопці крадькома по ночах їх знаходять, викопують, виносять на руках в останню путь... Зрозумійте, це війна! І як часто буває, людські життя генерали не рахують... Але коли я йшов по дорозі «Смерті» - по Бахмутці, то збирав руки, ноги, обгорілі черепа наших хлопців... За що вони полягли? За те, щоб 32-й клапан напився води і покурив цигарок? Це важко згадувати, але я це бачив ці шматки м’яса, які не встигли розтаскати лиси і кабани, на власні очі. Обгорілі тіла пацанів із «Айдару», що йшли нам на допомогу як міг прикопав на місці боїв та залишив “маячки” - позначки, по яких лише тепер їхні побратими знаходять ці братські могили... Останній тиждень на 32-му ми благали по рації — нікого сюди не шліть, тут смерть.

- Як майор Боженко потрапив у полон і хто збирає гроші на його викуп?

- Потрапив як всі — в бою! Він же не здався, а просто коли його БТР повністю згорів,половина екіпажу загинула його із перебитими обпеченими ногами, контуженого взяли ті з тієї сторони фронту... Я говорив із ним і сказав це у частині — ніякого викупу не існує, цей збір грошей — АФЕРА! Мені телефонували сепаратисти і визнали, що його готові поміняти так без викупу — солдата на солдата, офіцера на офіцера, життя на життя...

- Це правда, що одного сепаратиста ви міняли на воду?

- Так, була ситуація, коли відбувся обмін їхнього солдата на 100 літрів води... Бо всі хотіли пити і жити — ми і вони. Доводилось вимакувати калюжі, простинями збирати росу на полі, цідити конденсат із брезентового накриття. Це правда, це було!

Водночас, серед наших в цій кризовій ситуації в оточенні під обстрілами були панічні настрої, дехто був готовий здаватись чи фактично не воював — сидів у ямі та чекав своєї долі. Доходило до того, що воювали із 110 лише 40 чоловік. І тоді я сказав, якщо хтось підніме білий прапор чи побіжить — розстріляю! Жодних конфліктів чи бійки не було — бо це на передовій неприпустимо! Був сухий закон і ніхто не побіг — тримались до останнього і за це я всіх поважаю... Знаю, що за цю різкість мене «ревнували» окремі офіцери і по за спину ганьбив дехто із солдатів. Але інакше вчинити було неможливо! Мали вижити всі — чи всі загинути! Ми вижили і вийшли із того пекла...

- Коли стало зрозуміло, що виходу не має — ви блоковані? Вам на 32-й доходила брехня від РНБО?

- Ще за 2 тижні до виходу було ясно — це кінець, нас тут знищать! Інформація ззовні від так званих спікерів більше всього сіяла паніку та відчай... Хлопці вже знали — нас злили і кинули! Я б за таке... Якби від початку всім говорили правду паніки і відчаю не було б!

- У тебе був свій момент відчаю, коли ти хотів плюнути на все?
- Був, коли я пішов позбирав 200-тих по трасі, зібрав до купи ці шматки і фрагменти людських тіл, а обіцяна для вивезення вантажівка із 31-го блокпосту так і не прийшла... Уявіть як я стою на трас із цим страшним вантажем півтори години, вечоріє, а сепаратисти дивляться на мене і сміються... Мовляв, на мертвих як і на живих вашим генералам плювати.

- Як вдалось домовитись із ворогами про вихід 32-го? Бо ця історія вже стала легендою...

- Дві білих тряпки часто можуть більше вирішити ніж пушки! Перемовини тривали 5 діб...Першими білий «прапор» підняли сепаратисти — вони хотіли, щоб ми здали зброю і вийшли. Після цього я підняв білий знак, взяв гранати і пішов до них говорити як офіцер, чисто по-людськи... Домовлявся я не з отаманом Козіциним, як дехто вже пише, а з їхніми комбатами. Вимоги їхні були прості — здайте все і виходьте через Луганськ!

- Був шанс, що вас всі розстріляють в цьому коридорі?

Був, бо гарантії всі на словах — слово офіцера проти слова офіцера. Йшли всі із гранатами в руках із вийнятою чекою — ми і вони! Вони рятували своїх людей — ми своїх і це нормально. Якби у когось здали нерви і хоч хтось вистрілив бодай раз — полягли б всі! А ще весь цей коридор могла накрити наша артилерія...

- Це правда, що саме ти залишився у сепаратистів як жива застава — гарантія того, що “укропи” не будуть стріляти в спину?

- Так, це була їхня вимога...Наша колона вийшла, а я залишився і тоді прийшла пропозиція поспілкуватись у Луганську із Козіциним. Мене привезли туди, де мене вже чекали російські журналісти для гарячого репортажу про укра-офіцера, який буцім-то переходить на службу ополчення... Я відмовився від спілкування із їхньою пресою! Тоді мене почали лякати, що в Україні мене і мою родину розстріляють... Обіцяли вивезти родину з Одеси в ЛНР на воз’єднання! Багато чого обіцяли — Козіцим подарував папаху, готовий був платити 4000 доларів оклад за службу, пропонував “віджатий” джип БМХ-5... Я відмовився! Тоді він наказав мене розстріляти...

- Чому не розстріляли?

- Місцеві комбати — офіцери не дали, сказали він своє слово офіцера стримав — ми також стримаємо. Вивезли за місто, викинули із машини в полі... До своїх було більше 20 кілометрів через лісосмуги і мінні поля. Наші обіцяли дати ракету-орієнтир — не дали. Мав із собою лише мобільний, ніж і пару гранат... Вони мене і виручити, і вивели. По дорозі довелось трішки повоювати — віджати зброю! Довелось поховати вручну пару хлопців наших прямо в полі біля спаленого джипу. Йшов до своїх фактично в сліпу через Кримське. Пам’ятав, що на бойовій позиції в мене були з флангів Смелое, з іншої - Хорошее, а попереду було ЩАСТЯ! Воно і тепер у нас попереду для всієї УКРАЇНИ! Коли вийшов на 31-й блокпост керівництво мене вже не чекало, а хлопці обіймали і плакали... Але сил радіти вже не було.

- Мамі з передової часто телефонував?

- Не часто, але регулярно — заспокоював, розказував про себе, про хлопців. Вчора
Валентина Аркадіївна була в мене у шпиталі в гостях. Посиділи, попили чаю, обіймались-цілували — це ж МАМА! Ще дуже хочу побачити своїх діток — сина і доцю, що живуть в Одесі.

- А якщо тобі не дадуть обіцяну зірку Героя України?

- Не дадуть так не дадуть, хоча обіцяли дуже багато і дуже голосно одразу після виходу 32-го... Як кажуть у нас в Одесі “Гладко было на бумаге, да забыли про овраги...» Я обіцянкам не вірю по життю. Тому закінчую лікування в шпиталі, знімаю гіпс, підліковую спину і знову на передову. Запрошують в загін “Омега”, до “Айдару”, але хлопці 3008 хочуть лише разом повертатись на фронт. Тому я залишаюсь із вінничанами — моїми вже бойовими побратимами до Перемоги!

Записав Роман Ковальський

ВИННИЦА.info