Бабця з Вінниччини листується з президентами

- Коли при Кучмі нам зразу всенької пенсії не давали, а носили по половині та ще й ту задержували, то я рішила написати президентові письмо, - згадує 86-річна Віра Андріївна Богомаз із села Іванів Калинівського району, що на Вінниччині. - Написала раз - відповіді довго не було, то я так поняла, шо в нас на пошті його прочитали та й далі воно не пішло. І рішила написати ше одне, але те вже дала племінникові Віті, шоб він аж у Житомирі кинув (він саме їхав у Житомир). Пройшло трохи часу - приносе поштарка Маруся пенсію. І не половину, а всю! То я так зраділа: це певно Кучма таки прочитав моє письмо.

А я нічого поганого не писала. Написала, як з п’ятнадцяти років у колгоспі робила, як тяжко було, як не мали шо їсти і вдягнутися, як мама моя з села до Вінниці пішки ходила, аби шось на базарі виміняти. Думаю, хай знає Кучма, як ми жили… Навіть адрес його точно не знала, підписала конверта: “Київ, Президентові України Леоніду Кучмі”. Я й не знала, шо він Данилович… То як мені принесли пенсію, я зразу знов написала йому, подякувала. Цей раз вже гонука в Вінниці письмо в ящик кидала. А через кілька днів відповідь від Кучми прийшла. Написав: “Дякуємо за підтримку курсу президента…”

А потім, як я пішла в сільську раду брати талон на вугля, то секретарка мене питає: “Шо, і про нас будете писати?”. А я кажу: “Я ж не писала нічо поганого ні про сільраду, ні про пошту, а писала про тяжке життя. А як буде треба, то напишу і про вас…”

Президентові Ющенку бабця Віра теж листи писала і вітальну листівку на день народження посилала.

- Як була на Майдані революція, гонука Галя привезла нам з Марікою помаранчеві целофанові плащі з написом на спині. То ми в дощ ходили в них на базар і до церкви. Сусіда казала, шоб ми хоть той напис відрізали, але ми не різали - чого мали боятися...

- Зараз добре жити, - не нарікає долю літня жінка, - пенсію дають, в магазинах все є. А колись бідували дуже. Нас у батьків було двоє, то нам легше, а в моєї подружки Маріки восьмеро. Як їх повдягати? Ходили в валянках до школи: одного дня хтось один іде, на другий день - хтось другий. А як сушили ті валянки на плиті, і вони згоріли, то вже до школи ніхто не ходив...

Віра Андріївна має лише семикласну освіту, з дитинства працювала в колгоспі. Хоч було нелегко, та згадує переважно кумедні історії.

- Як в школу ходила, то мене посадили за парту з жидком. Він був непоганий, але я боялася, шо в мене від нього дитина буде. Ми ж тоді не знали, звідки діти беруться, то я думала, шо як буду з ним разом сидіти, то в нас дитина буде…

З поля з дівчатами йдемо, заходимо на ставок купатися. Пороздягаємось догола - хто тоді ті купальники бачив? А тут і бригадир їде. А як же нам вилізти, як ми голі. Чекаєм, поки поїде... А то, було, сидимо коло води, Маріка прислухалась і каже мені: “Я, певно, слаба, бо шось мені весь час в грудях гуде”. А я кажу: “То ж пташка така в ставку гуде, бугайчик називається”.

Не вийшла я заміж - певно, така доля. Та де ж ті хлопці тоді були? Якраз війна… Та я не дуже й дівувала. Де мені було дівувати, як у мене була повна голова вошей і спідниця з грубого німецького одіяла. Одного разу мама виміняла мені картате плаття і білі туфлі. Скільки радості було!..

Хоч вік уже поважний, та вона весь час трудиться: то хвіртку нову майструє, то на городі бур’ян прополює, то курей годує, то їсти варить - не так собі, як собаці і п’ятьом котам.

- Колись Маріка покійна казала, шо в моїх курей сто страв на день. А племінник Вітька (він живе на цьому ж обійсті) каже, шо я котяча мама. А мені шкода всіх, бо воно ж живе і хоче їсти …

Живе Віра Андріївна сама, помагати по господарству приходить племінниця Люба. А щонеділі й на кожне свято бабця Віра ходить до церкви, хоча згорблена і погано бачить.

- Я з дитинства ходжу до церкви. І в свято нічого не роблю, а молюся Богу за всіх. Колись в колгоспі бригадир мене у свято навіть не зачіпав, бо знав, що я в поле не вийду. А на другий день зроблю дві норми. Тепер же ніхто не боронить ходити до церкви, то я собі йду. А як було зимою слизько, то я купила в магазині дві тертки, прив’язала собі їх до підошов та й пішла...

Галина Сегеда, ВИННИЦА.info